Розділ другий

За сніданком усе було, як завжди: всі сиділи і  спокійно їли, розмовляли, навіть сміялися, обговорюючи минуле святкування.
Ніхто не показував і не казав іншим, що він засмучений чи ображений. 
Батьки поводилися так, ніби нічого й не сталося, ніби ніхто й не кричав.
Дівчата, зокрема Ярослава, поки не хотіли піднімати цю тему, щоб зайвий раз не турбувати їхні почуття.
Цей день минав у клопотах: тато вийшов на роботу, бо ж був понеділок, мама, як зазвичай, працювала з дому, а ще разом з доньками прибирала після вчорашнього свята. 
Вони розмовляли про навчання, про хлопця Ані, Северина, про друзів і про все, що тільки можна було згадати.
На перший погляд все було добре і життя рухалось у звичайному ритмі.
Але очі... Очі батьків, ніби затуманені полудою,  очі Ані, які бігали то вниз, то вгору, та й у самої Яри вони стали червоними від недосипу.
В повітрі відчувалася неприємна сирість і в хаті стало холодніше. Ненабагато, але дівчина це помітила, і її трохи пересмикувало час від часу.
—- Чого ти в кофті? — здивувалася Вікторія і торкнулася лоба доньки, — тебе трусить? Вчора, мабуть, застудилася надворі...
— Ні, мамо, я прекрасно себе почуваю. Мені так зручніше, просто, Ярослава простягнулася в вітальні на зеленому дивані.
Вона дуже втомилася. Мама сіла працювати, Аня щось робила в кімнаті, тому під її тихе друкування на клавіатурі, Яра заснула.
Дівчина час від часу ловила уривки розмов, вона сонна натягнула на себе білий плед і накрилася з головою.
Аня говорила щось про прикраси і, звичайно ж, про нове намисто.
Раптом щось дзенькнуло об скло і впало  Ярославі на голову.
Вона роздратовано скинула це з себе, тоді рвучко підхопилася, опустила очі на підлогу і побачила те саме намисто.
— А можна не кидатися в мене речима? — дівчина з докором подивилася на сестру.
Та перелякано відскочила,бо не очікувала побачити Яру.
Вікторія, усміхнулася, мовляв, воно живе, як мала дитина. 
— Як це? — Ярослава склала плед і пішла на кухню.
— Я тільки запитала щось у мами, а воно впало прямо на тебе, зі скляної полички навпроти дивану, Аня теж пішла на кухню, заварювати чай.
— Тобто це не ти?
Сестра заперечно крутнула головою.
Тоді Ярослава пішла в кімнату і зачинила двері, зсилаючись на телефонний дзвінок.
Вона враз посумнішала, лягла на ліжко і знову залізла під ковдру. 
Яра була впевнена, що це боги говорять їй, ніби ці сварки через намисто, але мова... Що то за мова така? Може мова загалом, як... Українська мова? Врятувати... Від русифікації? Та ні! До чого тут це? Як це може стосуватися її родини?
— Скажи, будь ласка, яку мову ти мала на увазі?, — звернулася Яра до рослинки.
— Мову твоїх батьків, — шелеснула та і знову затихла.
Ярослава впевнилася, що потрібно поговорити про це з батьками. Але не знала, як розповісти рідним про свої підозри, бо вони, все ж таки, живуть у двадцять першому столітті, і кожне явище має логічне пояснення. Хоч вони і знали, що Яра говорить з рослинами і тваринами, хоч вони і прийняли рідну віру, і тепер шанують природу як бога... Все одно,всі сприймали такі її розмови, як уяву.
Водночас дівчина мала це розповісти, за будь яких умов, адже  відчувала: це ще не все... Сто відсотків далі буде ще гірше.
Ярослава не хотіла в це вірити, вона намагалася вдавати, що все гаразд, але залишаючись наодинці, дуже сумувала і боялася, що батьки знову будуть кричати, і що з цієї ситуації так просто не вийдеш.
— Що сталося? — Аня зайшла в кімнату, шукаючи щось у маленькій синій сумці, — чого ти так швидко зникла?
— Я все ще переймаюся через ту сварку. Мені здається, щось тут не так. — дівчина дуже сильно хвилювалася, і, слава Лелі, Аня не дала їй договорити.
— Поки мене не було, таке траплялося часто, — вона сіла на ліжко біля сестри.
— Ніколи, — Яра сіла, поклавши голову на плече Ані, — А через що, зазвичай, таке трапляється? — запитала вона, бо в неї ніколи ще не було стосунків і їй поки треба тільки вчитися правильно поводитися і працювати над створенням ладу в родині.
Аня довго обдумувала відповідь, а тоді мовила, обійнявши сестру:
— Бо батьки дорослі люди, які живуть поряд уже багато років і в житті іноді бувають такі ситуації, коли в них накопичуються емоції і їх треба якось... Визволити, І тоді вони кричать. Можливо, вони навіть не сварилися, а просто дуже голосно розмовляли. Бо ж якщо тримати все в собі, може стати набагато гірше всім. Тому іноді треба виговорити все, що маєш, і це буде краще, ніж тримати це в собі.
Ярославу така відповідь не дуже задовольнила, але оскільки вона зовсім на цьому не розумілася, залишила все, як є.
— А твої квіти що говорять? — раптом запитала Аня.
— Треба врятувати мову
— Мову? — Аня посиділа ще трохи, розгублено кліпаючи очима, та й пішла геть.
Вночі Ярослава знову прокинулася о другій годині. Батьки знову сварилися, через якусь побутову дрібничку. Та так, що аж хотілося заховатися,  вмерти з переляку. Вона притиснулася до стінки, й натягнула на голову ковдру, але так, що могла бачити все.
Цього разу Аня не вдавала, що спить. Вона зразу пересіла до сестри, по-змовницьки подивилась на неї і намагалася заспокоїти. Дівчина перечекала пів години. Яра не заспокоювалась, трусилася. 
Коли в неї вже почалась мініістерика, Аня підійшла до дверей, прочинила їх і пронизливо закричала,  скрутившись клубочком біля столу.
Ярослава на мить злякалася, але Аня запевнила її, що все добре. Коли на неї не зреагували, старша сестра вирішила піднятися. 
Але за мить виявилося, що той крик, таки, не безпідставний, і в дівчини нестерпно боліла голова. 
Молодша сестра навіть намацала розширену судину на її скроні.
— Ходімо, водички поп'ємо, — Аня взяла Яру за руку.
Батьки сварилися у своїй кімнаті, але двері залишалися прочининими, тому дівчата намагалися робити все дуже тихо, щоб раптом і на них не накричали.
Минаючи вітальню, Ярослава відчула сильний холод. Такий самий, коли взимку вона забувала зачинити вікно, а потім приходила робити це з нагрітої кухні. 
Але зараз початок літа і надворі спекотно, тому це, явно, щось інше. 
Аня зачинила вікно, і вони, впоравшись із завданням, розвернулися, щоб іти назад.
— Дивися, — тихо мовила Аня, показавши в бік столу.
Ярослава, ніби паралізована,
стояла, вдивляючись у  темряву. 
Вона міцно схопила сестру за руку і притислася до неї. Дівчина навіть не могла видихнути, а просто дивилася вперед себе і починала труситися.
Прямо на неї дивилася бліда, майже прозора дівчина років двадцяти. Вона була одягнена трішки дивно: в довгу білу вишиванку і білу хустинку, у русявих косах мала дві блакитні стрічки. 
Дівчина виглядала доброю, дивлячись у її зелені очі й на милу усмішку, не можна сказати, що вона може нести небезпеку. 
'Але вона була невзута, прозора і, здавалося, висіла в повітрі.
— Привіт, — тихо мовило створіння, — тільки не бійтеся мене, я мирна, я хороша, мені вісімнадцять років, я Марта, я просто розповім історію, — Марта говорила дуже швидко, і Ярі здалося, що вона сама боїться не менше.
— Тільки не підлітати до нас, — Аня стала перед сестрою, закриваючи її. Її голос тремтів, і вся вона трусилася, але очі лише суворо блиснули.
— Добре, — створіння трохи віддалилося скинуло намисто з верхньої полиці і показало на нього пальчиком, — Бачите ці прозорі камінці? 
Ви можете врятувати маму за допомогою них.
— Врятувати від чого? — з натиском запитала Аня.
— Це намисто раніше належало Марені, богині смерті на Русі. 
В якій би родині воно не з'являлося, потім було все погано. Ви маєте щось робити, ви повинні їхати до Верховини, — дівчина помітно розхвилювалася і стала озиратися.
— Я їду на практику до Франківська, там Верховина недалеко. Але поясни, будь ласка, що погане може статися, — Аня, неначе, трішки заспокоїлась, але ще трусилася і була дуже холодною.
— Забери його із собою, розірви, викинь прозорі намистинки, а всі інші... Роби з ними що хочеш.
— А більше нічого не розірвати? — насупилась Аня.
— Це безглуздя, має бути інше рішення, — підтвердила Яра.
Вона просто не хотіла псувати татів подарунок, та й не дуже довіряла створінню, якого щойно побачила.
— Ой, а що ви тут робите? — запитала мама, прямуючи на кухню.
— Ми воду пили! — дівчата аж підстрибнули від несподіванки і кинулися до кімнати, — в нас голови боліли.
Яра, важко дихаючи, плюхнулася на ліжко. Серце швидко билося,  вона нервово сміялася і стискала ковдру. 
В голові роїлося безліч безглуздих, незрозумілих думок.
Розповісти мамі дівчина не могла, бо та не повірить, тато точно не повірить, а що як...
— Аню, — вона пересіла на ліжко до сестри, — візьми мене до Верховини!
— Ні! — твердо сказала Аня, — по-перше: я не збираюся наражати тебе на небезпеку; по-друге: як я поясню батькам твій від'їзд?, — вона відвернулася, всім своїм виглядом показуючи, що її рішення незмінне.
Яра почала обдумувати, як же вмовити Аню взяти її, а маму — відпустити. 
Вона хотіла бути поряд і, в разі потреби, допомогти сестрі, але, насправді, й уявлення не мала, як це робитиме і, чи зможе, взагалі хоч у чомусь бути корисною.
До ранку вона планувала щирі промови і виверти.
Кілька разів зверталася до квітки, та вона вперто мовчала, тому залишалося розраховувати тільки на себе.