Глава 33

Я весь час нашого польоту я розглядала краєвиди. Дуже красиво. Гори, поля, сади.... І все дуже акуратне й неймовірно гарне, немов на картині.

Приземлилися ми на під'їзній дорозі до палацу, де було вже багато подібного транспорту. До нас підійшов високий чоловік, судячи з усього охоронець, перевірив наші запрошення, задоволено кивнув та пояснив, куди нам йти.

Ми пройшли до площі перед палацом. Величезна площа, вимощена червоною плиткою, по всьому периметру якої стояли ковані ліхтарі, своїм світлом розсіюючи сутінки. Мене вразила величезна кількість різнокольорових повітряних куль, зібраних в гірлянди та у всілякі фігури. Грала гарна тиха музика. Були тут й фонтани, в яких вода підсвічувалася різними кольорами та в такт музиці то злітала вгору, то водоспадом скидалася униз... Заворожуюче. Пані в бальних сукнях та панове у смокінгах, неспішно прогулювалися по площі в очікуванні початку заходу.

Я помітила, що тут багато клумб з квітами, всі кущі акуратно підстрижені.

Сам палац був прекрасний в плані архітектури. Побудований він із білого каменю півколом у стилі бароко. Невисокий, всього три поверхи. Парадний вхід обрамляли колони і скульптури з земної міфології, що дуже здивувало мене.

Далі за палацом починався парк. Мені не вдалося все як слід розглянути – всіх запросили всередину, у велику залу.

Ми пройшли простором коридором, стіни якого були прикрашені картинами й скульптурами, колонами та красивим ліпним орнаментом, піднялися звивистими мармуровими сходами, застеленими червоною доріжкою на другий поверх у велику залу. У мене дух захопило від краси, що відкривалася мені. Височенна стеля, на який була розписана картина маслом. На ній зображено ангельське небо. Безліч вікон в білих рамах, практично від підлоги і до стелі, на яких висіли важкі гардини золотистого кольору. Кілька дверей вели на відкриті тераси. На стінах, пофарбованих персиковим кольором, ліпні візерунки з позолотою перемежовувалися колонами.

Паркетна підлога, багато простору. На невеликому п'єдесталі – оркестр. І невеликі дверцята. Навпаки оркестру ще одні двері – в банкетну залу. Напевно, так слід назвати кімнату, де були розставлені столи з різноманітними закусками і напоями. Всюди снували офіціанти, пропонуючи вино та шампанське.

Я ходила по залу, ніби по музею, і розглядала кожен куточок. Дух захоплювало від тієї краси, яку я побачила. Жоден попередній палац не йшов ні в яке порівняння з цим.

Захоплена процесом, я не помітила, як стихла музика, як оголосили Його Величність Бодіариса Радожа, не чула оплески, що вітали Імператора. Лише по суцільній тиші я зрозуміла, що щось відбувається. Я повернулася в бік п'єдесталу і побачила... Бодю. Він стояв перед усіма й привітно посміхався. Білосніжні брюки, біла сорочка, що виглядала з-під смокінга, чорна краватка-метелик... Імператор виглядав дуже урочисто й привабливо. Він обвів очима натовп, немов шукаючи когось. Мене не помітив. Я стояла досить далеко та й мене закривали інші гості.

Нарешті, він заговорив.

– Пані та панове! Я радий оголосити початок сезону балів. Осінній Бал Квітів, який завжди припадає на середину листопада, на період міжсезоння, традиційно відкриває всі бали Океанарії. Я радий бачити тут усіх вас та бажаю вам гарного вечора! Танцюйте, відпочивайте й отримуйте задоволення!

За традицією перший танець відкриваю я та одна із запрошених леді. Ви знаєте, що минулі сезони відкривала леді Маріанна, яка хотіла посісти місце імператриці, але сталося так, що місяць тому вона вийшла заміж за іншого лорда. З чим ми її вітаємо та бажаємо щастя! – у мене в горлі пересохло від напруги. Я боялася зробити подих, слухаючи його промову.

- Але серед вас є дівчина, завдяки якій у нас всіх з'явилася можливість познайомитися з іншими світами та культурами. Деякі з вас вже бували в її прекрасній Хатинці… – Він на хвилину замовк. А по натовпу понеслися захоплені вигуки. А я стояла й не могла вірила в те, що мені зараз доведеться танцювати з ним. Він ще не знає, що я – це я... Чи знає?

– Я ще не знайомий особисто з цією без сумніву прекрасною дівчиною, тому хочу запросити її зараз сюди, до мене, на перший танець, що відкриває бал. Отже, леді Марія, прошу Вас!

Всі знову почали переглядатися між собою, а я на тремтячих ногах і з калатаючим серцем, яке, здавалося, просто зараз вистрибне з грудей від хвилювання, потихеньку почала пробиратися до п'єдесталу. Я не помітила, як утворився невеликий «живий» коридор, як сам Бодя, побачивши мене, спустився в зал і мовчки чекав, не подаючи виду, що впізнав мене. У тому, що впізнав, я не сумнівалася. Витримка залізна. Я розуміла, що зараз не той момент, щоб кидатися в обійми на очах його підлеглих та мовчки продовжувала шлях, спрямувавши погляд на свого коханого, не стримуючи радісної усмішки.

Залишилося кілька кроків, знову заграла музика. Зазвучав вальс.

– Леді Марія, – він посміхнувся та простягнув мені руку.

– Ваша Величність, – я кивнула, присіла в реверансі і подала руку.

Він обійняв мене за талію і закружляв у танці. Він швидко рухався. Плавно, витончено, гнучко – впевнено вів мене в танці. Я в душі раділа лише тому, що батьки змушували мене в дитинстві та юності ходити в Школу танців, і я вміла танцювати, інакше зараз мені було б страшенно ніяково. За нами спостерігали сотні пар очей. Я відчувала їхні погляди, але мені було плювати на їхні думки, які я побіжно вловлювала. Зараз мені був важливий тільки Бодя. Його теплий радісний погляд, повний щастя. Ми ні про що не говорили зараз, під час танцю, ми просто насолоджувалися один одним. Час поговорити ще буде. Це зараз неважливо. На даний момент говорили наші погляди і наші серця. Я чула, як б'ється його серце, як він, так само як і я – вражений, здивований, але безмірно радий нашій раптової зустрічі.