Глава 29

На весілля принца Вальдемара та Марфи в Лаприконії ми збиралися всі разом.

Я сильно переживала й до останнього не хотіла йти, але хлопці переконали мене в протилежному. Про Веніаміна я їм все-таки розповіла, Василина була дуже зла, але їй вдалося пояснити мені, що Вальдемар – інший і ніякої небезпеки для мене в Лаприконії більше немає. До того ж, там, на цьому весіллі, будуть й мої родичі по лінії діда, яких я ніколи не бачила і десь глибоко всередині хотіла з ними познайомитися. Цікаво ж знати історію свого роду, яку стільки років від мене приховували.

Незважаючи на середину жовтня, в Лаприконії раніше було досить тепло. Поверх сукні я накинула легку шаль, волосся знову розпустила і, наостанок погладивши Гаврюшу, Тошку й Черниша, разом з гостями з Хісторії покинула Хатинку. З цієї сторони її залишився охороняти великий досвідчений дракон Ираліон. Йому ми привітно посміхнулися. За нами прислали трійку блакитних драконів, які доставили нас в палац в Лонситі.

Тут були зовсім інші звичаї, і вся церемонія проходила прямо на площі перед палацом. Вона теж була прикрашена різнокольоровими стрічками та повітряними кульками. Красива квіткова арка прямо посередині площі, біля якої і проходила урочиста частина, дуже гармонійно вписувалася в навколишнє середовище. Тисячі вогнів, тиха музика, натовп жителів у красивих одязі, але ніякої суєти і штовханини. Все якось злагоджено, немов відшліфовано до найменших деталей.

Почалася церемонія і знову, як і в Хісторії, утворився «живий коридор», яким від самого палацу до арки урочисто пройшли молодята.

Наречені були у звичному мені весільному одягу – наречена в білосніжній пишній сукні, розшитій перлинами, а наречений в чорному строгому костюмі. Церемонію вів Верховний Маг, який скріпив їх клятви ще й магічним замком. Розлучення тепер був неможливим, а молоді, крім даних клятв, обмінялися шлюбними браслетами й скріпили союз чуттєвим поцілунком.

Я стояла поруч з нареченою та непомітно витирала сльози. Я була рада за них. Ще одна пара закоханих на моїх очах знайшла щастя.

Молодих привітав король Веремій й за звичаями Лаприконії передав корону своєму синові, передаючи владу. Прозвучала ще одна клятва – вже про служіння своєму народові. Народ на площі радів, вітаючи нового правителя й проводжаючи колишнього на заслужений відпочинок.

Після цього всіх запросили до столів, які були накриті тут же. Грала тиха ненав'язлива музика. Деякі гості танцювали, деякі сиділи за столами. У всьому місті, в усьому світі це був радісний день.

Я підійшла до молодят та вручила свій подарунок. Вальдемар міцно мене обійняв, від душі подякувавши. Марфа сухо сказала «дякую» та відійшла в сторону, а принц, тобто вже король Лаприконії, взяв мене за руку.

– Ходімо, я хочу тебе дещо-з-ким познайомити.

– Йдемо, – я внутрішньо напружилася, переживаючи про те, як будуть виглядати новоспечені родичі та як вони мене приймуть.

Вальдемар підвів мене до красивої статної дами у сукні василькового кольору. З першого погляду їй можна було дати років сорок. Поруч з нею був чоловік, її ровесник, в чорному костюмі.

– Леді Ангеліна, дозвольте вам представити Марію, внучку Федоїла.

– Марія, – леді простягла мені свою руку, – рада з тобою познайомитися. Чула.

– Взаємно, – відповіла я, потискуючи руку.

– Що ж, дівчата, я вас залишу, – Вальдемар пішов геть, залишивши нас самих.

Деякий час ми просто стояли, мовчки, оглядаючи та вивчаючи одна одну. Її кавалер делікатно відійшов в сторону.

– Ну, кажи, що ти від нас хочеш? – від її холодного тону мені стало не по собі, я навіть втратила дар мови й просто застигла в ступорі:  не розуміючи, що сказати, та як вести себе далі. Хотілося втекти й сховатися. Зараз вже ідея знайомства з родичами не здавалася мені вдалою.

– Чого мовчиш? Ну ж бо, сміливіше, – її тон з холодного став уїдливим. – Ти – напівкровка! Як ти взагалі наважувалася підійти до мене?

– Леді Ангеліна, – я насилу стримала сльози й спробувала говорити, як можна більш жорсткіше, – я просто хотіла познайомитися з родичами діда. Мені нічого від вас не потрібно...

– Не вірю! Такий жебрачці, як ти, – вона озирнула мене презирливим поглядом, – і нічого не треба... Ха!

Я зовсім розгубилася та не знала, що робити, руками машинально смикала складку на сукні. В голові пронеслося купа думок, й особливо ключем била фраза, сказана з особливою глузуванням: «Жебрачка!»

Не витримавши напруги, я різко розвернулася й пішла геть, не попрощавшись й не озираючись. Я відчувала глузливий погляд, пронизує мене наскрізь і раптом почула в голові чужий глузливий голос:

«Йди-йди, жебрачка! Ти ніколи не станеш повноправним членом роду Володарів Драконів!»

Я стрепенулася, струсивши з себе ману. Роззирнулася на всі боки, і в моїй голові одразу ж виник гул голосів, ніби я опинилася на дуже галасливій вулиці:

«Яке плаття, фі!»

«Ні, ну хіба такий манікюр гідний справжньої леді...»

«Ні, я точно доберуся до тієї кокетки в червоній сукні...»

Я зупинилася під розкидистим деревом. Притулилася спиною до стовбура й затиснула скроні руками. Голоси не припинялися, навпаки, мені здавалося, що їх гул наростає з кожною хвилиною, все змішується в один суцільний звук. Я повільно почала осідати на землю, голова закрутилася, в очах потемніло ...