Глава 3

Ми влаштувалися на лавках біля столу: один навпроти одного.

– Пробач, нагодувати не можу – у мене лише сирі гриби, трохи горіхів та ягоди.

– Нічого, – відповів хлопець, махнувши рукою, – так і бути, я пригощу тебе.

Він скинув свою сумку й витягнув з неї флягу, два контейнери з їжею та обережно поставив все на стіл. Потім витягнув металевий кухоль, набір з виделкою й ложкою та ніж.

– Вибач, кухлик в мене один, – вибачився він.

– Ну, чашка у мене є. – Я збігала за термосом, відкрутила кришку, що служила одночасно і як кухоль.

В його контейнерах виявилася каша з м'ясом та салат з овочів. Все начебто на наші звичні продукти схоже: гречка, огірки з помідорами. І по вигляду, і за смаком. У флязі був чай, настояний на травах. Смачний та ароматний.

– Ну, розповідай: хто ти, звідки, що за царства тут такі? – взявши в руки ложку, запитала я.

– Я – принц Вальдемар з Лаприконії. Їздив свою наречену шукати. Дівчину викрали й відвезли в інший світ, за джерелами, сюди, в Тридвадцяте царство.

– Стривай, а скільки всього тут цих царств?

– Митниця, ну я-то звідки знаю?

– Слухай, перестань звати мене Митниця. Я – Маша.

– Добре, Маша, - легко погодився цей принц. - Ця хатинка – перехід між світами, розумієш? – я здивовано дивилася на нього, не до кінця розуміючи сенс його слів.

– Як перехід?

– Та ось так. Всі світи пов'язані один з одним, є спеціальні місця – переходи, ти зовсім нічого не знаєш? – знову запитав він.

– Чесно кажучи – ні. Я тільки в книжках про це читала.

– В книжках пишуть правду.

– Так це казки були! – обурилася я.

– А хто сказав, що казки – це вигадка? У кожній казці є частка правди, – зауважив той й хитро примружився.

– Так, Вальдемар, ти мені тут голову не мороч. Розповідай про перехід.

– Гаразд, слухай. Ти – господиня переходу, або, як у нас кажуть – Митниця. 69 – це умовний номер. Це не означає, що він порядковий. Просто у кожної Митниці він повинен бути. Твоя Митниця стоїть в Тридвадцятому царстві...

– Стривай! А мій світ де? Де моє село і взагалі де моя країна, планета в решті-решт?!

– А ти з якого світу? – обережно спитав принц.

– З Землі я, країна Україна...

– Заборонений світ! – хлопець збліднів. – Так він же закритий вже багато років! Як ти взагалі змогла потрапити сюди?

– Сама не знаю... – знизила плечима.

– Мабуть, ти знайшла якийсь перехід зі свого світу до цього. До речі, Тридвадцяте царство знаходиться в королівстві Хісторія.

– Так, а як ти збираєшся пройти в свою Лаприконію?

– Так через двері!

– Які двері? – не зрозуміла я. – Тут тільки одні двері – в спальню. Та ще ось ці, вхідні, – я кивнула на них.

– Не може бути. Повинні бути ще, як мінімум, одні.

Ми встали з лавки одночасно та стали вивчати кухню на предмет нових дверей. І дійсно знайшли! Вони виявилися з лівого боку від печі. Такі непримітні дерев'яні двері.  Я підійшла до них й обережно натиснула на ручку.  Двері легко відчинились, і я завмерла на порозі.  Переді мною розкинулося величезне поле.  Ліса не було.

 - Як таке може бути?  - запитала я у хлопця, що визирав з-за моєї спини.

 - Може.  Це вхід в інший світ.  І вхід цей не в лісі, а в полі.  А за цим полем місто починається, - просвітив мене принц.

 Я нічого не змогла на це сказати.  Занадто багато інформації, занадто багато питань.

 - Так, ну, якщо тебе цей вхід або вихід влаштовує, то топай, а мені подумати треба.

 - Ага!  Я зараз! Тільки дракона візьму!

 - Гей, стій!  Ти хочеш його в хату затягнути?  Вона ж розвалиться!

 - Не розвалиться, - запевнив він мене і прошмигнув на вулицю.

 Через кілька хвилин він повернувся, тягнучи на прив’язі дракона, розмірами, як дві вівчарки!  І такий він небесно-синій, з гарними очима.  Мені здалося, що він зовсім не агресивний. 

Я проводила ранкових гостей захопленим поглядом з порога нових дверей.  Вальдемар помахав мені рукою, посміхнувся, осідлав дракона і злетів у повітря.  Я зачинила за ними двері й, повернувшись в кімнату, стомлено сіла на лавку.  Було лячно.  Я не знала, де я, та головне - як тут опинилася.  Я тепер - Митниця.  Я опинилася в хатинці на перехресті світів.  І скільки їх тут ніхто не знає.