Розділ 4

Двері відчинилися і в кабінет ректора зайшов О'Ларс. Вигляд у нього був стомлений, але він тримався зібрано і спокійно.

– Я взяв на себе сміливість попередити всіх, що ми збираємось у їдальні, – звернувся він до ректора, – тут місця мало.

– Так-так, ти правильно розсудив, – озвався Мулгоу і покликавши мене, попрямував за ельфом. – Як Шангле?

– Погано, – відповів той, – коли я йшов, лікарі боролися за його життя. Як він взагалі там опинився?

– Сподіватимемося, що він виживе і все в нього розпитаємо.

У їдальні було галасливо. Професори обговорювали недавні події, припускали, що ж насправді сталося і раз у раз зривалися на нервовий крик. Помітивши ректора вони відразу замовкли, присіли на стільці і вп'ялися в нього гострими поглядами.

– Що відбувається, грем Мулгоу? – питалися вони.

Ректор підняв руку, закликаючи до тиші.

– Для початку, хочу сказати, що нам доведеться допитати всіх студентів! Усі ви також пройдете процедуру допиту з Шаром Істини, жодні заперечення не приймаються!

– Що?

– Та ми не маємо права! Якщо ми піддамо студентам такому випробуванню, нам знаєте скільки претензій прилетить?!

– Усе так серйозно? – запитала Валіос тремтячим від хвилювання голосом. Чим зупинила потік решти обурень.

– Навіть серйозніше, ніж ви можете собі уявити, – зітхнув Мулгоу і опустився втомлено на стілець. – Гадаю, ви всі знаєте історію Храму Стихій і викраденого Божественного Ока. У книгах пишуть, що його було знищено, але це не так.

– Як? – то тут, то там вигукували викладачі.

Знову зчинився гул голосів. Невіра, здивування, скептицизм чулися в їхніх вигуках.

– Ви збираєтесь перебивати чи слухати? – гаркнув О'Ларс.

Професори засоромлено замовкли й уважно дивилися на ректора, чекаючи, коли він продовжить. Їхні плечі та спини напружилися ще більше.

– Коли дев'ять магів принесли себе в жертву, вивільняючи величезну силу, вони знищили загрозу, але не кристал. Камінь розколовся на дев'ять частин, і про це знали лише одиниці.

Дев'ять частин? Невже він зараз не про них, про Камені?!

– Побоюючись, що хтось захоче в майбутньому зазіхнути на величезну владу і знову використати Око, маги того часу розділили шматочки по світах і віддали їх людям, чия магія входила з ними в резонанс і ідеально підходила для задуманого. Тих магів назвали Хранителями знань, а самі уламки – Каменями Мудрості.

Пресвятий їжачок та його компанія! Оце я вляпалася!

– Припустимо, це правда, – втрутився товстун, що сидів поруч з Арнон, – але до чого тут це?

– Сьогодні сталося страшне, – відповів Мулгоу, масажуючи голову, – на Хранителів напали, шестеро вбито. Сьомий отримав сильні поранення і зараз ніхто не знає чи виживе він, чи ні. Камені всіх сімох зникли!

Ректор замовк. У залі стояла гнітюча тиша, здавалося, що простягни руку і її можна буде відчути під пальцями. Викладачі швидко зробили висновки та стали кидати на мене підозрілі погляди. Жах який! Аж мороз по шкірі пішов!

– Отже, – протянула Валіос задумливо, – Лібор якось пов'язаний із ними?

– Так, – на якийсь час ректор замовк, а після його слова пролунали наче смертельний вирок: – вона останній Хранитель, у якого лишився Камінь!

А це означало, що мене дуже захочуть убити. Чудово! Невже я не могла бути звичайною студенткою? Чому на мою долю випало оце все лайно?

– Нападник точно знав, що студентка Лібор буде серед тих, хто йшов у селище. А про це стало відомо лише вчора увечері. Потрібно з'ясувати, хто саме розповів про це!

– Але ж його впіймали, – невпевнено вклинилася я, – нападаючого, в сенсі.

– Це був лише найманець, – пояснив О'Ларс. – Ми поки що не знаємо, хто саме стоїть за всіма цими злочинами. І яка його мета теж, на жаль, нам не відомо.

– Ось це якраз відомо, – приголомшив усіх Мулгоу, навіть зібраний О’Ларс не зміг стримати подиву. – Мета – повернути Око, зібравши знову всі Камені в один артефакт. А хто стоїть за цим? Боюся, що сама пітьма! Я бачив нападника, чув цей могильний сміх і можу з упевненістю сказати, що ми маємо дуже великі проблеми!

– Одержимий, – кивнув ельф. – Так, зрозуміло, це страшно, але з-за одного піднімати паніку?

Ну, я була з ним зрвсім не згодна. Може ельфа то все не лякало до тремтячих колін, а от мене – так! Мені було настільки тривожно і лячно, що сердце ледь не вискакувало з грудей.

– Ви пам'ятаєте як звали ту людину, яка викрала Око? – звернувся ректор до всіх.

– Ксенебріс, здається, – озвався професор історії.

– Так, вірно. І він створив цілу армію одержимих – сильних, швидких і безжальних! І якщо згадати слова нападника, то боюся, що попереду нас чекає найжахливіший час.

Поки ректор із професорами готували зал для допиту, я весь час була поруч із ними. І якби ситуація не була така гнітюча і страшна, то було б дуже пізнавально. Але я ніби відхрестилася від того, що відбувалося, мої думки весь час поверталися до слів Мулгоу про те, що попереду на нас чекає щось жахливе. Війна? Невже справді буде війна? І якою тоді буде моя роль у всьому цьому? Страх сковував моє серце, ніби крижані голки, пронизуючи його, залишаючи свій холод усередині. Хотілося чи то кричати, чи сховатися у найвіддаленіший куточок Всесвіту. Я ж тільки жити нормально почала! У мене з'явилися вірні друзі, з якими ми вже пройшли чимало. Зустріла Айта, який так міцно увійшов у моє життя, що я вже не уявляла себе без нього. І тепер усе це у мене хочуть відібрати?

– Лібор, – вирвав із роздумів мене голос ректора, – як ви?

Він дивився зі співчуттям та занепокоєнням, але мені від цього легше не ставало. Як я?! Жахливо! Огидно! Не знаю, що робити та як реагувати. Я ніби знову опинилася в Беллум, хоча так сподівалася, що весь кошмар війни давно позаду. Та тільки тепер я в самому її епіцентрі!

– Мені страшно, грем, – прошепотіла у відповідь, – чому я? Чому все це відбувається зі мною?