Глава 19

Ми вийшли на тій самій галявині з напівзруйнованою кам'яною аркою. Навколо нас непроглядна темрява, навіть зірок на небі не було видно, все затулили важкі хмари. Пощастило, що на галявині нікого не виявилося, а могли б бути і патрулі. Затримуватися ми не стали, а відразу, вивченою стежкою, швидким безшумним кроком рушили до дерев.

Присівши біля самого товстого дуба, Хар, як і на тренуванні, начарував трьох водяних змійок і відправив їх на розвідку. Інші, в цей час, стежили за будь-яким, навіть найменшим, рухом.

- Три патрулі по чотири людини, - тихо сказав Расхар, коли змійки повернулися, - озброєні до зубів. У кожному патрулі по магу. Можна рухатися у бік млина, тільки акуратно.

Ішли ми, як і раніше, у темряві, не можна було начарувати навіть крихітну кульку, щоб світилася, оскільки нас, зразу ж, могли помітити. Через це наша швидкість помітно знизилися. Щоб дістатися до млина, нам, зрештою, знадобилося вдвічі більше часу, ніж на тренуваннях. Тішило те, що тут не було жодних сюрпризів, і ми, відпочивши кілька хвилин і знову розвідавши обстановку за допомогою Хара, рушили далі.

У селі нам доводилося ховатися за будинками, за деревами і одного разу навіть у стайні. Добре хоч сили Раувір діяли і на худобу, бо гучне мукання зляканих корів могло зіпсувати нам усе маскування.

Вже на виході з села зустріли загін. Всі члени команди встигли причаїтися в тіні біля кабака, що був розташований поруч. Усі, крім мене.

Я затамувала подих, стоячи за деревом, за яке встигла сховатися, серце гулко билося в грудях, і я боялася, що воно стукає настільки голосно, що його почує солдат, що стоїть поруч. Він стояв і не рухався, уважно оглядався на всі боки, і я чула, не те, що його подих, навіть шелест одягу, коли він повертав голову.

- Чого застряг? - крикнув солдатові його товариш, - не сподівайся, не наллють, рано ще!

- Мені здалося, я чув якийсь галас, - продовжуючи підозріло озиратися, відповів він.

Я розуміла, що зараз він зазирне за дерево і мені кінець, але тут поруч пробіг півень і помітивши солдата, голосно загорлав, тікаючи у бік найближчого будинку. Другий солдат вибухнув сміхом.

- Ти курки злякався? - крізь сміх спитав він.

Чоловік, що стояв поруч зі мною, сплюнув і брудно вилаявся.

- Тупа тварюка, - було найлагіднішим з його слів.

І пішов слідом за товаришем, продовжуючи сипати прокляття на голови мешканців села.

Тільки після цього я нарешті змогла нормально вдихнути і швидко перебігти до своєї групи.

Небо світлішало, сонце пробивалося крізь хмари, а нас підганяв час. Діставшись кордону, ми виявили посилені патрулі по периметру Беллум. Вони ходили по троє, але набагато ближче один до одного, ніж раніше. Та ще й клановські! Якого біса, вони що тут роблять?!

Я намагалася жестами показати, що ці солдати набагато сильніші за тих, що були в лісі. У них, напевно, є ріг тривоги і якщо нас помітять, про це дізнаються відразу всі!

- Оглуши цих трьох, - ледь чутно шепнув Форгаур своїй учениці, після того, як кивнув мені, показуючи, що зрозумів.

Вампірша повільно кралася ближче до солдатів, часом практично повністю припадаючи до землі і рухаючись повзком. Її помітили, але в останній момент і зреагувати вже не встигли - Раувір оглушила всіх трьох миттєво. Вони тут же осіли на землю без ознаків свідомості.

- Молодчина, - похвалив її грем і сповив трьох воїнів магічними путами.

Айт і Хар взяли кілька гілок і додатково прикрили їх, щоб інші не змогли відразу помітити людей, що валяються на землі.

Пробравшись крізь скубчення якихось рослин, ми, нарешті, дісталися до потрібного місця. Звідси було видно дорогу від корпусів гуртожитків до медчастини. І встигли ми, хвала Богам, якраз вчасно. Тому що не встигли ми й дух перевести, як побачили принца, що прямував повз нас.

- Гей, - тихо покликала його я, - Берк, йди сюди!

Хлопець зупинився, подивився на всі боки, але підходити не поспішав, підозріло вдивляючись у мене.

- Мені треба передати листа лікарці Сабір, - вигадувала я на ходу, - сам же розумієш, після того, що трапилося, мене не пускають до школи.

Вийшло! Принц зрозуміло посміхнувся і підійшов ближче. Як тільки він опинився поруч, я кинула йому в обличчя заздалегідь заготовлений пилок, і він упав.

- Ідемо! – наказав Форгаур.

Айт і Хар тягли принца, ми бігли назад, сподіваючись проскочити там, де й увійшли.

Але нашим надіям не судилося збутися. Протрубив ріг тривоги, непритомних солдатів, схоже, знайшли! А ще, здається, нас помітили й у самій школі, бо позаду нас теж хтось переслідував.

Попереду вискочив загін із двадцяти чоловік і кинувся на нас. О'Ларс вихопив меч, приймаючи бій. Він самостійно, за допомогою зброї та магічних пульсарів, стримував атаку цілого загону, частина з яких маги!

- До мене Лібор, негайно! – почувся голос директора Беллум.

Чортів ублюдок, щоб ти здох! Але тіло мене не слухалося, я розвернулася і побігла у його бік.

- Іммі! - Крикнув Айт і збирався, мабуть, кинутися до мене, але його зупинив Форгаур. Як і мене, власне кажучи, сповивши магічним арканом, як колись Айта на занятті.

- Ти і Расхар тягніть хлопця!

- Але...

- Це наказ, - гаркнув він, - прикрий їх! – крикнув він Раувір.

Незважаючи на мої спроби вирватися, у Форгаура чудово виходило мене тримати і навіть тягнути за собою, відступаючи все далі до кордону Беллум.

Переслідувачі, на чолі з Галотом, Аелісом та його батьком, все ж таки нас наздогнали і одразу кинулися на професора. Той, не розриваючи контроль над арканом, однією рукою відбивався від дванадцяти найсильніших магів клану Хусса та десяти озброєних навчених солдатів. Повітря тріщало і дзвеніло від великої кількості заклинань, що використовували обидві сторони. Я озирнулася і побачила, що О'Ларс, так само успішно, стримував інший загін, Раувір тримала щит над хлопцями, які замість того, щоб тягнути принца, уважно стежили за боєм, що розвертався.