Глава 17

Треба ж, виявляється, камінь набагато сильніший, ніж я думала. Я ніяк не очікувала, що зможу прорватися в саму камеру! Але це чудово! Це вселяє надію, що сьогодні спогади до принца нарешті повернуться.

- Я вважав, що ти не можеш потрапити всередину, - сказав він, коли здивування трохи схлинуло.

- А я й не могла , - відповіла я, - давай приступати, бо часу мало. Я, перш ніж потрапити до тебе, примудрилася побувати в дуже дивному місці.

І навіщо я йому все це говорю? Напевно, це наслідок потрясіння, нічим іншим я пояснити свою балакучість не можу.

- В якому місці? - поцікавився принц.

- Там багато книг та сувоїв, стелажі, стіл та щось ще з меблів. І більше я нічого не розгледіла до пуття, - розвела руками, - часу банально не було. Хоча шкода, звісно.

- А герба ніякого не бачила? - задумливо промовив він.

Як тільки хлопець спитав, у голові відразу виник образ-спогад. Стіл. Під купою пергаментів, на робочій дерев'яній поверхні зображено щит і фенікс у короні, що тримає в лапі щось схоже на камінь. Про це я й повідомила принцу.

- А, то ти, напевно, побувала в архіві, - він з ностальгією посміхнувся, - я там частенько ховався від слуг у дитинстві.

Архів? Щось невловимо знайоме крутилося в голові, але ніяк не вдавалось згадати. Я знову похитала головою, викидаючи зайві думки. Не до цього зараз!

- Ти готовий? - запитала я і простягла йому долоню, - візьми мене за руку, заплющ очі і, як минулого разу, говори відразу подіяло чи ні. Ді, нагадай, будь ласка, заклинання!

Одне за одним я вимовляла заклинання, але вони, як і раніше, не давали жодного результату. Як же це неймовірно дратувало. Невже всі наші зусилля були даремні? Але ж батько казав, що потрібний камінь і…

Раптово голову пронизав здогад.

- Ді, на якому заклинанні мене того разу викинуло до батька?

– Зараз! - відгукнулася вона, - я не взяла той лист, почекай!

Поки ми чекали Ді, принц несподівано спитав:

- Як звали твого батька?

І навіщо йому це потрібно? Я допитливо вдивлялася в нього, сподіваючись, що зможу розглянути відповідь.

- Беренгар Лібор, - відповіла я невпевнено, і слідом поцікавилася, - а що?

Хлопець виглядав задоволено, ніби тільки цього імені йому не вистачало, щоб картинка склалася.

- Ти просто схожа на Хранителя, - пояснив він, - ну, того, хто завідував архівом. Я ж казав, що ховався там частенько і бачив його. Тепер зрозуміло, звідки така схожість - ти його дочка!

От дурепа! Тато ж був архіваріусом та радником короля, як я могла забути про це?! А ще він був Хранителем знань, він сам мені говорив про це уві сні. Ось чому місце видалося знайомим, це ж його робочий кабінет! Я бувала там кілька разів ще малечею. Тільки, що це означає і чому я з'явилася там, як і раніше, незрозуміло.

- Імі, готова? - увірвався голос Ді в мої думки.

- Так, кажи, - відразу озвалася я.

На цей раз усе було інакше. На перших же словах заклинання повітря ніби розжарилося, здавалося, воно навіть потріскувало від сили, що вивільнилася. Я відчувала як по мені тече магія і через руку передається принцу, як печуть магічні канали від заклинання. Тільки б у мене вистачило сил! Амулет на шиї нагрівся, здавалося, від нього зараз загориться одяг, а камінь засяяв так яскраво, що сліпив очі і освітлював усе навколо синім світлом.

- Я прогуляв заняття, вчора, здається, - приголомшено говорив хлопець осиплим голосом.

Його рука тремтіла, очі були міцно заплющені, а сам він був сильно напружений.

- Продовжуємо, - стиснувши зуби від пронизливого болю, сказала я.

Щоразу, коли я промовляла потрібне заклинання, мене, начебто, знову поглинав чаклунський вогонь. Дихати ставало складніше, а біль наростав і наростав.

- Я не пам'ятаю, - нервово сказав принц, - якісь уривки, нічого конкретного.

- Що за уривки? - поквапила його. Схоже, у нас не більше кількох хвилин.

- Суцільні заняття, професори, але я не можу згадати їхніх імен, - він стиснув зуби і крізь них прогарчав знайоме: - смерть не привід пропускати заняття!

Мене викинуло зі сну. Ді щось мені говорила, намагалася напоїти зіллям, але я її проігнорувала. Підлетіла з ліжка, схопилася за голову, нервово ходила по кімнаті, намагаючись вгамувати нудоту, що підступила до горла.

- Та як же так? - істерично підвивала я.

Ді схопила мене за плечі, повернула до себе обличчям і добряче труснула. Та так, що в мене навіть зуби клацнули!

- Що?! – нетерпляче запитала вона.

- Я знаю, де принц! - і свідомість покинула мене.