Глава 15.2

Раптово тишу розірвав голос ректора …

- Прокидайтеся, Імміт!  - грізно, немов хотів налякати сам сон, виголосив ректор.

Повертатися в реальність не хотілося.  Взагалі нічого не хотілося.  Свідомість постійно залишала мене, біль розривав серце, дихати ставало важко.

Я відчула своє тіло, як хтось піднімає мою голову і лаючись крізь зуби, вливає якусь рідину мені до рота.

Горло обпалило мерзенним огидним смаком, в ніс вдарив неприємний запах.  Я закашлялась і нарешті прокинулася у власному ліжку.

 - Іммі!  - почувся радісний голос Ді.

 - Ось так, молодчина, - продовжував притримувати мене Мулгоу.

Розмова з батьком все ще стояла перед очима.  Не було сил ні зібратися, ні вдавати, що все добре.  Я знову розридалася, налякавши Ділару своїми слізьми.

 - Тихо-тихо, вже все добре, - присів ректор поряд і точнісінько як батько, погладжував заспокійливо мою спину.  - Зараз подіє заспокійливе, потерпіть Лібор.

Мене гризла туга, мучила, підкидаючи думки про те, що могло б бути.  Але я вже не буду колишньою, ніколи, в мені прокинулася невідома до цього моменту сила.  Я безмежно вдячна Богам за те, що вони зробили.  Нехай це була коротка зустріч, нехай я більше ніколи не побачу батька, але я змогла знову зустрітися з ним, обійняти, поговорити.  Весь цей час я не знала що робити, як діяти.  Боролася безцільно за своє життя, не замислюючись про майбутнє і про минуле.  А зараз я знаю, що продовжу справу свого батька, вигризу для Расін щасливе майбутнє.  Щоб тато, навіть в посмертії, так само ласкаво посміхався.

 - Імміт, Вам краще?  - запитав ректор, помітивши, що ридання припинилися.

 - Так, грем, спасибі Вам!

Мулгоу уважно вдивлявся в моє обличчя.  Задоволено кивнув, мабуть зрозумівши, що істерика відступила і я можу адекватно розмовляти.

 - Скажіть мені, що сталося?  Якщо я правильно зрозумів плутані пояснення студентки дер Фламм, після якогось заклинання щось пішло не так?

Я говорила і говорила, розповідаючи про все, що сталося уві сні.  Про те, що в якийсь момент мене вирвало невідомо куди, про зустріч з татом, про його підказки.  В горлі пересохло, але я продовжувала, побоюючись, що щось забуду.

Ректор задумливо кивав на мої слова.  А коли я закінчила, мовчки відійшов до вікна.  Він вдивлявся в темряву і міркував.

 - Цікавий поворот, - якийсь час по тому, сказав він.  - Що ж, якщо нам потрібен камінь, значить ми його повернемо.

Він подивився на мене, і в тьмяному світлі смолоскипів мені здалося, що я говорю не з дідком, а з великою стародавньою сутністю, з самим Богом! Але видіння це зникло так само швидко, як і з'явилося.  Напевно, це наслідок пережитого. Не може ж він бути Богом, чесне слово?!

 - Лягайте спати, студентки, - посміхнувся він нам, заспокійливо, - а завтра вже вирішимо, як краще вчинити.  Виспіться, пообідайте і приходьте кожна на своє заняття.  Після них все і обговоримо.

Виходячи з кімнати, прямо біля дверей, глянув на Ді.

 - Студентка дер Фламм, Ви молодець!

І попрощавшись пішов.

 - Про що він?  - запитала я Ді.

 - Про те, що покликала його, коли все це сталося, - тихо відповіла вона.

Ділара скоро посивіє з такою подругою як я.  Можу уявити скільки нервів їй довелося витратити сьогодні, який страх пережити.

 - Дякую тобі, Ді!

Вона заслужила більше, ніж просто подяку, але, на жаль, це все, що я можу зараз запропонувати.

 - Не переймайся!