Глава 5.2

Імміт Лібор

Повертатися до тями було боляче.  Боліло тіло, розколювалася голова, очі пекли, наче туди піску насипали.  І страшенно хотілося пити.

Погляд не фокусувався, перед очима все пливло.

- Іммі, ти отямилася!  - голос Ділари почувся десь праворуч.  - Лікарю, сюди!  Вона прокинулася!

По швидкому тупоту ніг, я зрозуміла, що до мене підбіг лікар.

- Як ви себе почуваєте?  Щось болить?

- Води ... - просипіла я.

До рота піднесли стакан з теплою рідиною.  Я жадібно ковтала її, поповнюючи втрати організму.

Лікар повторив питання.  Розповіла все як є, корчити з себе героїню не стала.

Згадала через що взагалі все це сталося.

- Аделія, що з нею?

Відповіддю мені була напружена тиша.  Від чого мені стало страшно.  Невже не встигли?

- Студентка Васора знаходиться в стані анабіозу.  Її положення критичне,  ми не можемо з'ясувати причину отруєння.  Скажіть, Ви помітили щось підозріле в останні дні?

Та вона весь час підозріла була.  Я намагалася згадати, що вона їла або пила при мені.  Але нічого не пригадала.  Вирішила викласти все, що помічала за цей місяць.  Врешті-решт, вони медики, нехай і думають.

- Зачекайте, Ви сказали, що дівчина забувала якісь речі і у неї були перепади настрою?

- Так.  А ще вона здавалася весь час надто збудженою.  Неначе напилася енергетичного зілля.

Лікар кудись моментально помчав.  Швидше за все, його відвідала якась ідея і її потрібно перевірити.  От же ж!  Хоч би із зором спочатку щось зробив.

- Імміт, випий ці ліки.

Ох, ти ж святий їжачок!  І цей тут!

Вперто похитала головою.  Пити з його рук я точно нічого не стану.

- Та якого ... ?!  - роздратовано вигукнув Айт.

- Спокійніше друже!  Дівчина пережила серйозне потрясіння, тільки прокинулася.  Май терпіння.  - володаря третього голосу я не впізнала.

Хтось обурено засопів - напевно Айтварас.  Смішно так, по-дитячому.  Я навіть мимоволі хіхікнула.

І тут почулися гуркіт від дверей і гучні крики.

- Та мені все одно, в свідомості це дівчисько чи ні!  Я впевнений, що вона і отруїла мою дочку!

Здається, це по мою душу.

- Я розумію, Ви стурбовані.  Але це не привід звинувачувати когось зовсім без доказів.  - а це вже ректор.

Суперечка тривала.  Незнайомець зажадав допитати мене з кулею Істини.  За мене несподівано заступився Айтварас.

- У Вас немає прав вимагати подібне!  - такого тону я у нього не чула.  Від нього в цей момент явно йшла загроза.

- Мовчи, щеня!

Повітря розжарювалось, я відчувала це шкірою.  Магія згущувалася, і ситуація погрожувала вийти з-під контролю.  Я вирішила втрутитися.

- Якщо в цьому є необхідність, я готова відповідати із застосуванням артефакту.

Не можна давати приводу думати, що я в чомусь замішана.  Легше один раз пройти принизливу процедуру допиту.  Я не винна, я знаю це.  Бояться мені нічого.

- Я не бачу в цьому потреби.  - відповів ректор.  - Студентка Лібор рятувала Вашу дочку ціною свого здоров'я.

- Тим більше, що саме завдяки їй ми знайшли причину отруєння!  Ходімо, обговоримо все в моєму кабінеті.

А ось це нечесно.  Як звинувачувати, так при всіх.  Та й до біса їх, головне щоб все обійшлося.

- Дайте ліки.  - попросила я.  Немає сил терпіти біль.  А якщо вирішить мене отруїти - так я вже в медчастині, відкачають.

Дійсно, після зілля зір відновився і біль відступила.  Я нарешті змогла розгледіти і кімнату, і осіб, що в ній знаходилися.

Хлопці виглядали втомленими, але це не дивно.  Ділара хитро посміхалася, Айтварас хмурився, а третій з цікавістю мене розглядав.

Хлопець був потужним.  В плечах ширше Айта, вище його на голову.  Він у мене асоціювався з ведмедем.

- Я - Хар.  - представився хлопець, правильно втлумачивши мій погляд.

Я кивнула, моє ім'я він вже знає.

Ділара зорієнтувалася швидко і постаралася переключити всіх на обговорення майбутнього осіннього балу.

- В сенсі?  - я про це навіть не чула.

- Ми вже місяць вчимося.  Це традиція.

- Так ось навіщо мені сукні!

Вони розсміялися, я сміялася разом в ними.  Думаю, це захисна реакції'я організму на стрес.  Нам просто потрібно розслабитися.

Посміявшись я почала розпитувати, як взагалі проходять такі заходи.  Все ж в Расін останній бал був десять років тому, і той закінчився вельми сумно.  А ось у моїх товаришів було що розповісти.

Так ми і провели час до повернення ректора

На незнайомого чоловіка дивитися було неможливо.  Він немов зменшився в розмірах, постарів і змарнів в одну мить.  Весь його войовничий запал зник.  Він підійшов до мене і тихо сказав.

- Вибачте мене, юна леді.  Я не мав права так з Вами розмовляти.  І дозвольте висловити Вам мою подяку.  Ви врятували мою дочку.  Можете просити мене про що завгодно.

Мені навіть стало його шкода.  Його донька зараз знаходиться в жахливому стані, а ніхто навколо не міг їй допомогти.  Зрозуміло, що як люблячий батько він хотів знайти винуватця і витрусити з нього душу.

- Я допомогла їй не заради подяк.  Мені нічого не потрібно, сер.

Те, що мені було потрібно, він дати мені не міг.  А просити гроші або інгредієнти я не могла собі дозволити.  Це низько, в моєму розумінні.

Він посміхнувся мені, так тепло, як вміють напевно тільки люблячі батьки.  Кивнув і пішов.  Ректор поплескав мене по плечу, схвалюючи мій вчинок і відправився слідом за батьком Адель.

- Так, ти підеш зі мною на бал?  - запитав Айтварас.

У відповідь я тільки тихо застогнала, а мої товариші вибухнули новою хвилею сміху.