Розділ 5

Донечко, ніколи не забувай мріяти і наполегливо йди до своїх цілей. Як правило, наші мрії мають звичку здійснюватись тоді, коли ми цього зовсім не чекаємо.
Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні я огорну тебе своїми обіймами, навідавшись вранішнім туманом.

Ельвіра
В пориві якогось відчайдушного натхнення зайнялась малюванням. Хоча день був досить насиченим та і книголюбів було забагато, проте мені все ж вдалось поринути в цей чарівний світ творчості. А коли я так відчайдушно займаюсь малюнком, завжди з пам’яті вириваю якісь цікаві спогади, поринаючи в роздуми.

Так сталось і цього разу, бо ж подумати дійсно було над чим - вже більше тижня я знайома зі Стасом і в нас вже навіть було декілька побачень. Але крім нього, моєї уваги настійливо добивається ще й цей дивний Марк, хоча останньому я ніяких надій не даю, проте він не здається і продовжує сюди ходити. Навіть не розумію, як вони досі не перетнулись.

Стас мені сподобався, ще з першої зустрічі, тому, коли захотів продовжити спілкування, я не могла відмовити, бо ж сама бажала продовження, хоч і не вірила в майбутнє. Чомусь дивлячись в його очі, хотілось відкривати душу, розповідати все те, що навіть найкращій подрузі Тіні, з такою завзятістю не розказую. Та я ж, знаючи його декілька днів, повідала всю невеселу історію свого життя! Він натомість запропонував допомогти з пошуками батька. Коли побачив, що мене засмутили квіти, навіть зрозумів. Таке ж в голові не вкладається! Хіба можна було не відчувати симпатії? А ці милі зустрічі...

Як і обіцяв, влаштував мені цікаве і незабутнє побачення, зробивши вихідний ідеальним. Забрав з дому. До речі, спочатку няня поставилась до цього якось насторожено, мабуть, ще не звикла, що в мене може бути хлопець, його ж ніколи до цього не було. Хоча цю настороженість можна зрозуміти, оберігає мене від усього, відчуваючи підвищену відповідальність. Але потім навіть зраділа, та заявила, що вже давно пора.

Вирішив організувати нам поїздку прогулянковим теплоходом. Звичайно, це не перша моя поїздка цим річковим транспортом, бо ж нам раніше часто влаштовували подібні шкільні екскурсії, але цього разу все було інакше. Я чітко відчувала його присутність і це додавало відчуттям романтичності та ще більшого задоволення. Зрозуміло, що раніше для мене ніхто такого не робив, тому я замість споглядання навколишніх принад втілених в цих ефектних гранітних скелях, густих лісах, та водних просторах, не могла ніяк відірвати очей від супутника.

Але як виявилось, екскурсія, то ще не весь сюрприз, бо ж коли теплохід прибув до місця висадки пасажирів, Стас повідомив, що ми йдемо на пікнік. А я гадала, для чого йому той великий рюкзак.

- Була тут раніше? – запитує зазираючи в очі.

- Так, була, - відповідаю тихо і впевнено.

- Але сьогодні все буде по-особливому.

Вкотре ця його вкрадливість змушує мене дивно усміхатись.

- І чому ж це ти так вирішив?

- Бо сьогодні ти тут зі мною, - він це майже прошепотів так уважно вдивляючись в очі і навіть трішки нахилився, наче хотів повідомити якусь таємницю, - а я зроблю цей день незабутнім.

Чекала продовження. Проте знову неправильно зрозуміла його наміри, бо цілувати він мене, здається, і не збирався.

- Ходімо, - схопив за руку та повів попід річкою. – Взагалі, сюди краще всього приходити літом, проте і зараз непогано.

Все було незабутньо, ідеально, романтично, неперевершено та дивовижно. Частково і тому, що це взагалі одне із перших побачень в моєму житті, а якщо не рахувати тієї прогулянки вечірнім містом, то взагалі – перше!

Прогулювались попід схилами, знайшли камінь Михайла Коцюбинського, який вже став легендою, бо ж вважають, що деякі свої твори він написав саме тут. Потім пройшлись в протилежний бік ґрунтовою дорогою та піднялись нагору залізними сходами.

Цей мікрорайон нашого міста називається Сабарів, і якщо стояти на височезній гранітній скелі, то кращого краєвиду годі і уявити. Звідси чудово видно високі пагорби навкруги, річку, яка якраз в цьому місці робить крутий вигин, ну і доповнюється ця вся краса густим лісом довкола. Дійсно, кращого місця для пікніка і уявити не можна. Все було казково, як він мені і пообіцяв. Інакше і бути не могло, бо ж ніхто і ніколи нічого подібного для мене не робив.

І хоча все пройшло фантастично, але якесь розчарування залишилось, бо Стас навіть не намагався поцілувати мене, лиш декілька разів обіймав на тому теплоході, ну і ще тримав за руку, хвилюючи серце. Взагалі поводив себе як справжній джентльмен, в тих романах про далекі історичні епохи (знову щось дивне фантазую...). Але ж ті часи давно минули, сьогодення диктує зовсім інші норми і правила поведінки. Не хочу, щоб він був джентльменом.

Роздуми нещадно перервали заклопотані матусі якихось школярів. Їм знадобились атласи та інша додаткова література для навчання. Довелось відірватись від малювання та працювати. Нарешті вони пішли і я знову занурилась в спомини, взявши до рук олівець.

А останнє побачення... Коли він повів мене на льодовий каток. Так, це те місце де я раніше ніколи не була, тому зрозуміло, що стояти нормально на тих ковзанах не могла. Коли спробувала втримати рівновагу, відірвавшись від стінки, одразу ж підсковзнулась. Балансуючи на одній нозі, вже відчувала себе на шляху до того проклятого льоду, але все ж голову прострелила гарячкова думка, якою частиною тіла краще приземлитись, щоб не так принизитись. Наче в такі моменти ти можеш вибирати!!!

 Вже приготувалась ретельно обслідувати своїм обличчям холодну поверхню арени, як несподівано, руки Стаса опинились на моїй талії і він підхопивши мене на півдорозі до неминучої ганьби, одним ривком поставив назад на ті кляті ковзани. Та продовжував тримати і тепер наші обличчя знаходились навпроти в такій близькості, що навіть перехоплювало подих. Чи то може все від адреналіну?