22. Останній бій

Такеші вже багато разів перевірив звідні дані, що надала йому служба підтримки VGAME. Нічого, геть нічого, що могло б допомогти зрозуміти, що сталося в тих печерах. Помилок не було, зовнішнього втручання також. Виходить, зникнення входу до печери відбулось у наслідок нормального ігрового процесу.

А чом би й ні. Гравці можуть змінювати світ, що їх оточує, якщо це не стосується багаторазових квестів... Але "Гніздо упирів" був саме таким, й ще досі ніхто не втрапляв у пастку в ньому.

Курода зітхнув, опустив голову та закрив очі. Чому так, невже це щастя цієї жінки перекинулось на гру? Не варто було брати її до проекту. Але якщо це й справді шпигун пробрався до компанії? Тоді участь дівчини дуже важлива: вона відволікає на себе увагу, дратує, змушуючи зловмисника робити помилки. Йому ж лишалося бути поруч з нею та чекати, коли шпигун дасть маху.

Ще раз глибоко зітхнувши, Такеші вирішив перевірити, чим зараз займається геймерка, та тільки тепер згадав, про що обмовилась Марина, коли вийшла з гри. Куро не відповідав.

Побоювання справдилися - програма злетіла через псування обладнання. Проклинаючи все та усіх, він дістав з шухляди флешку з програмою та рушив до робочої зали, щоб встановити ПЗ* заново.

Рішуче зайшовши до знайомого боксу, Курода здивовано завмер. Мінамото-сан стояла біля капсули та мовчки спостерігала за дівчиною, що нерухомо лежала у кріслі з широко відкритими очима. Її зсунуті брови утворили на лобі глибоку зморшку. Зжаті у тонку лінію губи почервоніли від напруги. У голову чомусь полізли думки про найгірше.

- Що трапилось? - зробивши ще крок уперед, спитав чоловік.

- Я не можу вийти з тієї печери, - дівчина на нього навіть не глянула.

Куроді здалося, що він чує гул її мізків, що от-от закиплять від напруги, й хмикнув. Тієї ж миті Марина розвернула до нього обличчя. Таким серйозним воно ще ніколи не було на пам'яті директора.

- Має бути вихід. У Вас повинні бути коди... чити. Вони мені потрібні.

- Чит-кодів немає, - похитав головою директор. - Я вже казав, ця гра інша. Гравець і так має дуже багато можливостей.

- Але як? Як ви тестували її на стадії розробки? Це вже кінцевий етап, а раніше... Ви все робили наосліп?

- В кінцевій версії все зайве прибрали...

- Це безнадійно, - знову відкинулась у кріслі дівчина.

- Тоді я перезавантажу гру, ви зайдете знову з новим персонажем.

Марина не відповіла. Такеші знизав плечима та підійшов до вірт-капсули, щоб перевстановити Куро. Раптом за зап'ясток ухопилась холодна долонька.

- Ні! Зачекайте, я щось вигадаю, - благала дівчина. - Ще кілька хвилин. Я знаю. Ще одна здогадка. Я повинна спробувати.

Вона швидко натягла шолом й пірнула.

- Не слід робити це так часто й різко, - похмуро промовив до геймерки Курода, хоч вона його вже не чула.

Туттамін відкрила очі, голова нещадно тріщала від болю, але зараз це її мало хвилювало. Бо зараз не лише її життя, а саме існування Туттамін було під загрозою.

Думка, що ніяк не могла сформуватися у свідомості, враз скочила у поле зору, коли над її господаркою нависла небезпека зникнення.

Карта! Це було так просто, що навіть повірити у цей розклад важко було. Це було ще більш безглуздо, ніж йти напролом з лялькою, тому точно спрацює.

Гноміха активувала невидимість та в останній (а це точно буде останній при будь-якому результаті) раз увійшла в грузлу пітьму. Рухатись було дуже важко. Темрява лягла на плечі, чіплялася за ноги та руки, заважаючи рухатись. Так хотілося увімкнути світло, запалити смолоскип або хоч маленьку свічечку... Але Тутта рухалась у пітьмі, бо світло для неї зараз - смерть.

Вона уважно спостерігала за своїм рухом за допомогою карти. Кожного разу боролася з інстинктом простягнути руки вперед. Намацати зараз вона могла лише неприємності. А темрява несамовито заважала рухатись, наче відчувала, що ось-ось жертва вивільниться з її пут.

Лишалось кілька кроків до рятівного виходу. А чи рятівного, чи може за ним причаїлося щось більш жахливе, ніж потворна Матка зі своїми виродками? "Неважливо, - ричала на себе подумки Тутта. - Зараз про це думати зарано. Спершу треба вийти звідси".

Раптом її щока торкнулась чогось шершавого та прохолодного. Але то був не камінь. Щойно гноміха це зрозуміла, як дістала свою останню надію - Мале зілля стійкості. Вона сподівалась, що вийде обійтись без нього, але зараз жадібність недоречна.

Спалахнуло світло. Воно засліпило й велетенського монстра, й її жертву. Але Туттамін була готова до цього, тому швидко підкоригувала свій маршрут.

Увага! До Вас застосована здібність "Смертельний відчай".

- Ні! - вигукнула гноміха своїм думкам, які от-от мали ринути у її голову. - Я виберусь звідси, чого б мені це не вартувало. Один лише крок!

Тутта ухопилась за стіну печери та неслухняними руками підтягла себе до виходу. Зілля спрацювало, але лікувальний еффект був неповний, далеко неповний. Раптом лялькарка зрозуміла, що не лише відчай тримає її у цій печері, а життя почало дуже швидко зменшуватись. Не одразу, але зрозуміла, що їй у спину вгризалася паща міноги.

"Все ж таки біль необхідний в цьому світі" - вирішила вона, ковтаючи зілля відновлення, викликала Злючку та посадила її прямо на голову Матки.

Повільно, безумно повільно, саламандра робила свою справу, розплавляючи потворну морду страховиська. Воно заверещало від болю прямо у поранену спину гноміхи. Короткі лапи не могли скинути маленьку ящірку, проте до них вже наближувався перший Ветеран.

- Та що в дідька коїться?! Відчепися уже!

Туттамін витягла меча та встромила його у чорну голову. Лещата пащі трохи ослабли, й гноміха нарешті змогла зробити останній крок...

З усього маху вона впала на засипану пожухлим листям землю. За мить над нею навис Упир-ветеран. Битися сил вже не було до того ж меч залишився в голові чудовиська, тож вона викликала на допомогу лисичку. Втомлено думала, вслухаючись у звуки битви, що треба зловити собі ще парочку помічників. Можливо, що й якусь середню істоту захопити вдасться. Хоча, відверто кажучи, в грі вона таких ще не бачила. Або малеча, як то її помічниці, або такі як та пузата матка.