20. Атака шпигуна

Тепер, коли гноміха вже не знаходилась під дією здібності Упирячої матки, вона зрозуміла, що шанс вижити в неї все ж таки був. Якби вона знайшла в собі сили пробігти до голови чудовиська та, оминувши пащу міноги, що зяяла на голові, проскочити в отвір, то ані ще ненароджені упирі-ветерани, ані неповоротка матка її б не дістали. Але відчай був,  й як побороти його Тутта не знала.

Лежачи на, вкритому товстим шаром м'якого моху, камені, гноміха роздивлялась карту підземель, які їй вдалося розвідати. Входу у підземелля так само нема. Позначка проходу зникла одразу, як обвалилась печера. Далі одна за одною йшли зали, кожна наступна була меншою та вужчою за попередню. Окремим ідеально рівним колом був храм з озером. Вихід з нього вів прямо до зали з Маткою, біля голови якої, гадала Тутта, знаходиться вихід з печер.

Лялькарка закрила очі. Вона втомилась, дуже втомилась. Але чи безпечно зараз виходити з гри? Ця зона не була підсвічена зеленим, як інші місця для відпочинку. З іншого боку, це був храм, тож апріорі тут ніхто не нападатиме.

- Куро! - покликала гноміха, але їй знову ніхто не відповів. - Малий! - й перед обличчям з'явився маленький сивий гномик.

Туттамін вже досить давно його не викликала, тож вигляд системного помічника здавався їй недоречним. Але робити нічого, пустоти в знаннях треба якось заповнювати.

- Скажи мені, друже, чи можу я безпечно заснути в цій локації?

Але замість відповіді гном дав посилання на статтю вікі про безпечні зони й зник.

- Малий! - гаркнула Тутта, таке нехтування своїми обов'язками дратувало. - Я це вже читала, але храму в тому списку немає. Не хочу прокинутись десятого рівня та голою.

- Запит не зрозумілий, - одразу ж відповів сивий. - Повторіть спробу.

Ніякого тобі аналізу, на відміну від Куро, ніяких тобі коротких та зрозумілих відповідей на будь-яке питання. Тільки зараз до геймерки дійшло, що останнім часом чорнявий розумів її без чітких команд, навіть на жарти відповідав адекватно. Може, цього теж можна такому навчити?

- А-а-агр! - підскочила на своєму імпровізованому ліжку гноміха й розтріпала й без того скуйовджене волосся. - Що в дідька робиться? Клята печера! Добре!

Вона підвелась й рішуче сунула до оточеного колонами кола храму. Лягла посеред нього та закрила очі. Кілька секунд нічого не відбувалося, бо страх не давав зосередитись на виході з гри. Страх смерті раніше ніколи не переслідував геймерку в грі. Так, втрачати час, досвід, речі, тощо (в кожній грі свої штрафи) вона не любила, але щоб боятися померти, такого пригадати не могла.

- Це лише гра, - прошепотіла вона собі й глибоко вдихнула, а, видихаючи, повторила: - Це ли-ше гра...

Знайома темрява, знайомі звуки на фоні. Вона повернулась у гру під назвою "Токіо".

- Стоп гейм, - скомандувала Мара, але шолом зняти не встигла.

Це за неї зробив Курода. Кілька секунд він зосереджено вдивлявся їй в очі, а потім зітхнув та відступив. Тієї ж миті до неї підскочили медичні працівники. Дивились реакцію зіниць, міряли тиск, перевіряли рефлекси, тощо.

Марина збентежено дивилась на те, що відбувається, але вимовити нічого не могла. Коли хвиля спеціалістів нарешті спала, вона спитала в тих, хто залишився - Куроди й Мінамото.

- Що сталося?

- Ваша вірт-капсула частково вийшла зі строю, Марино-сан, - серйозно вдивляючись в обличчя дівчини, відповів директор. - Ми чекали найгіршого результату. Добре, що все пройшло.

- Тому не працював Куро?...

- Не варто обговорювати такі речі тут, - сіпнувся чоловік й поглянув на лікарку. - До мого офісу я доправлю вас сам.

Мінамото коротко вклонилась та пішла з боксу. Директор власноруч пересадив дівчину у візок й доправив до свого кабінету.

- Я просив нічого не розповідати стороннім, - холодно відзначив Курода, закриваючи двері свого офісу на ключ.

- Не знала, що Саюрі-сан стороння, - тим самим тоном відповіла дівчина.

Втома від багатогодинної нічної гри не сприяла її доброму гумору. Вона не збиралась просто мовчати, коли цей сноб буде її відчитувати.

- То, що трапилось з вами у грі? - як завжди сідаючи навпроти та притягаючи візок до себе, спитав чоловік.

Мара розпочала свою довгу історію з нічного полювання та завершила тим, що не змогла одразу вийти з гри через хвилювання. Курода уважно слухав її насупивши брови. Потім видихнув та розповів те, що сталося в реалі.

Він був впевнений, що збій в роботі обладнання відбувся не випадково. Хтось навмисне спробував вивести з ладу капсулу Марини. Розповів про те, що намагався зв'язатися з дівчиною кілька годин, але вона не відповідала.

- Я не можу наражати вас на небезпеку довше. Вибачте, що втягнув до цієї справи. Вам будуть відшкодовані збитки...

- Хвилинку. Ви мене звільняєте? - паніка стрибнула в горло, миттєво роздулася й стала заважати дихати. - Я робила все, що ви мене просили,  а ви мене звільняєте?!

- Марино-сан, це задля вашої безпеки...

- Я не хочу залишитись інвалідом на все життя! В мене немає коштів на реабілітацію.

- Відшкодування...

- Вашого відшкодування вистачить хіба що на тиждень у німецькій лікарні, - обірвала директора розлючена Мара. - Я не хочу припиняти участь в експерименті. Я добре виконую свою роботу, тож ви не маєте права мене звільнити. Принаймні до кінця місяця. У вас немає часу шукати когось на заміну. До того ж вам все ще потрібна людина, яка розшукає шпигуна. А чи зможете ви комусь довірити всю ту інформацію, що здобули завдяки мені?

- Марино, ви... - Курода не зміг продовжити.

Такого тиску з боку цієї жінки він не очікував. Навпаки, він думав, що Петренко буде йому вдячна за звільнення від проблем.

- Ви зовсім не боїтесь?

- Боюсь, - чесно визнала Мара. - Але я зможу впоратись з цим, я впевнена. Тим паче, що ви за мною приглядаєте, - на цих словах щоки дівчини трохи зарожевіли, визнавати, що Курода все ж її підтримка, було ніяково.