14. Хробачте, пане Вошо

Час в Сорані спливав так само, як і в реальному житті. Це, на думку Мари, було досить незручно, адже для того, щоб прийняти участь в нічних квестах тобі треба жертвувати сном. Та хто погодиться на таке?

- Помилка прийнята, - відзвітував Куро, але геймерка не звернула на нього уваги.

Цей гномик весь час приймав помилки та щось аналізував. Здається, він був більш прискіпливим, ніж його сивоволосий двійник, який час від часу з'являвся в Марінет, але пояснювати щось щодо своєї роботи Куро не вважав за потрібне. Тож і питання господарки на цю тему лишав без уваги. Геймерка вирішила платити йому тією ж монетою та не звертати на коментарі уваги. Досить швидко це в неї вийшло на відмінно.

Тутта потяглася у спальному мішку, заразом відмічаючи, що лежить саме там, де заснула, жива та здорова, а ще за мить переконалася, що ще й при своєму лишилась. Отже поки що викреслювати нову знайому зі списку союзників зарано.

"Спала" Туттамін не надто й довго, години зо дві, але за цей час Енергія сягнула 85%, що дозволяло безперервно фармити ще годин п'ять. Тож до зустрічі з Вохом та його завданнями гноміха була цілком готова.

Збираючи речі, вона почула дивний звук вдалині. Не одразу вона зрозуміла, що він їй нагадує, та коли гуркіт повторився, Тутта зрозуміла, що це грім. Погане передчуття заворушилось всередині. Як чорна гадюка у темному кутку - ніби й не видно, але шкірою відчуваєш небезпеку. Гноміха покликала свою подружайку, але та не відгукнулась. Довелося йти у тому напрямку, де в останнє бачила рогу.

- Марінет! - знову погукала Туттамін. - Ми йдемо, чи як? Вже вечір скоро.

Але знову залишилась без відповіді. Раптом гримнуло десь набагато ближче. Гноміха не витримала та викликала помічника.

- Куро, що відбувається?

- Йде гроза, господарко, - без додатковий уточнень відповів на розлоге питання помічник. - Зміна погоди - це особливий період в ігровому процесі.

Й перед очима з'явилась стаття з Вікі.

- Потім почитаю, - відмахнулась Тутта. - Скажи лишень, це небезпечно? - в голові замиготіли кадри з фільму*, де велетенські чудовиська вилазять під час дощу та починають жерти все, що втрапляє їм в око. 

- Так, - і не думав заспокоювати, розжарену страшними картинами, свідомість помічник.

- Марінет!!! - несамовито заволала Туттамін, майже піддавшись паніці. - Якщо ти зараз же не з'явишся, я піду без тебе!

Аж раптом в  чат прийшло повідомлення:

Марінет: Нащо так волати? Тебе на пів-лісу чути. Я біжу, як можу.

І справді, не пройшло й хвилини, як перед Туттою постала причина хвилювань. Вигляд вона мала не надто добрий. Шкала життя була наповнена ледь більше за половину й не зростала. Гноміха згадала, що їй про це казала старша подруга.

- Ти виснажена, - роздратовано констатувала лялькарка. - Чому було не відпочити зі мною? Ходімо. Хіба не чуєш, що вже гроза йде?

- Ти хвилювалася за мене, моя дівчинко? - лагідно проспівала Марінет й повисла на плечах Тутти. - Віднеси мене, бо мене ніжки не несуть.

- В мене немає навички їздової тварини, - буркнула лялькарка, але обхопила подругу за талію та потягла у бік протилежний від величезної хмарини, що застеляла третину неба аж до самого горизонту. Тепер вона чітко бачила гілчасті блискавки та чула гуркіт, який луною відбивався у самому нутрі.

Хвилин п'ятнадцять вони швидко йшли у повній тиші, відчуваючи, що негода все ближче й ближче наступає їм на п'яти, як грім гримить вже прямо над головою. Ще за кілька хвилин Тутта відчула, як по відкритих ділянках шкіри, наче мініатюрними голочками, стали сікти холодні краплини. От дощ і наздогнав їх!

- Ти вже колись потрапляла під дощ?

- Ні, кожного разу переховувалась у безпечній зоні.

- Вона й на дощ розповсюджується?

- Так.

- Нам ще далеко?

- Сподіваюсь, що встигнемо, - одповіла розбійниця та ще трохи пришвидшилась, чи то невеликий перепочинок, чи то страх додали їй сил для того.

Ще за хвилину гноміхи відчули, як заколивалась земля під їх ногами, одразу ж стаючи пухкою та засмоктуючи не гірше ніж сипучі піски. Рога примудрилася вхопитися за гілку та не встигла простягти руку подрузі, як ту з землею понесло далі.

Туттамін розгубилася, але чомусь не відчула остраху, лише опалюючу цікавість. Що це було? Придивившись, вона побачила звичну табличку над "живою землею" з назвою "Дощовий черв'як рівень 51" та шкалою життя. Зрозуміла, що ані зараз, ані найближчим часом, і полоскотати тварюку не зможе. Тож вирішила рятуватись, як уміє. Добре, що негода застала їх у лісі. За інших обставин врятуватись було б набагато складніше.

Гноміха дістала одну зі своїх ляльок та звеліла ухопитися за дерево. Міцна нитка витримала її вагу, тож за мить лялькарка сиділа на високій гілці й споглядала, як землю довкола зрили ще принаймні три тварюки.

І тут Тутта зрозуміла, що хробак був геть не дурним, бо дуже швидко помітив, що його вершниця зникла. Більше того, безпомилково визначив, на якому саме дереві вона осіла, й одразу ж розпочав підривати велетенський бук.

От тут уже лялькарка злякалась. План перечекати негоду на дереві хитався як саме дерево, а серцю раптом стало тісно в грудях, й воно закалатало, щоб його нарешті випустили. Нічого іншого вдіяти гноміха не могла, вона викликала обох своїх ляльок...

З несамовитим вереском та безкінечним "пі-і-і" перелітала вона з гілки на гілку, як справжнісінький Тарзан. Ні, радше людина-павук, бо перед кожним стрибком до наступного дерева вилітала лялька на невидимій нитці. Хробак-переслідувач дуже швидко загубив свою здобич, тож довелося йому рушити лісом у пошуку інших жертв.

Марінет, що накинула на себе невидимість та зараз спокійненько прямувала до безпечної зони, подекуди перестрибуючи через хробачі нори, мала б розсміятися,  побачивши винахідливість партнерки, натомість обличчя гноміхи перекривив гнів.

Тим часом Туттамін дісталася двору Вохи Шиштурка. Гноміха спеціально пригадала його ім'я повністю, щоб при зустрічі привітатися як належить. Також, опинившись в безпечній зоні, вона одразу ж написала Марінет, на щастя, з рогою все було добре. Жива й здорова, суне до неї.

Потупцювавши трохи біля відкритих навстіж воріт, вона все ж зайшла за частокіл й попрямувала до найбільшої будівлі, яку вважала за будинок Вохи.

В світлиці Тутта стала свідком подій, що намертво викарбувалися в її пам'яті й здобули перше почесне місце, як найдивніші.

Худий, наче глист, з козлячою борідкою, як у диякона з "Ночі перед Різдвом"**, гном притискав, злегка колисаючи, "Дощового черв'яка 3 рівня". Тварюка майже не рухалася, лише злегка звиваючись вільною від обіймів частиною. Воха, а лялькарка не сумнівалася, що це був саме він, поклав цю двометрову сарделю на стіл, обережно підтягаючи "хвіст", що волочився підлогою. Потім миттєво ухопив два ножа та зафіксував хробака. Як в його руках опинився третій ніж, Тутта не помітила, але від побаченого щелепа не змогла більше утриматись та відвисла. Гном швидкими рухами нарізав хробака шматочками, які від такого нахабства застрибали на столі. Й врешті нанизав один на кінчик ножа й доправив до рота, розвертаючись до гості.

- Ти хто? - на дивовижу зичним для такого чахлика, спитав гном.

Від несподіванки Туттамін забула все, що репетирувала до того та промекала:

- Хробачте, пане Вошо, - але вмить зрозуміла, що несе повну дурню й знову замовкла.

- Що ти там пищиш, наче миша? - знову гримнув Воха, на щастя він виявився глухим як тетерев, й в гноміхи з'явився шанс реабілітуватись.

- Доброго дня, пане Вохо, - якомога голосніше сказала Тутта та злегка вклонилася у привітанні. - Мене звуть Туттамін. Я чула, що вам потрібна допомога з наведенням порядку у лісі.