7. Ейлін. Перший політ

Дракон підійшов до неї зовсім близько, і Ейлін не змогла відсахнутися, бо ж позаду було кляте дерево. Він підняв свою пазурясту лапу, і Ейлін мимоволі примружилася. Але почула лише, як мотузка слабне і, зрештою, падає їй під ноги. Вона поворушила руками, які геть затерпли. Підвелася на ноги і мало не впала, бо коліна підгиналися, стали наче ватяні. Лапа дракона притримала її.

 — Щось геть хирляву мені двоногу прислали… — почула вона голос у голові, до якого вже почала звикати. 

 — Чому ти весь час з мене знущаєшся, що я тобі зробила? — обурилась вона. 

 — Хочу, то й знущ-щ-щаюсь! — він усміхнувся, і це було так по-чудернацькому, що дракон теж може усміхатися. 

 — А чому ти так дивно говориш, рота не розкриваєш? — поцікавилась вона. 

— Ваш-ш-ша мова така немилозвучна, — він знову скривився. — Я не можу вимовити твого тупого імені!

 — Думаєш, я можу вимовити твоє? — Ейлін відчула злість на цю істоту, яка тільки через те, що вміє літати і дихати вогнем, зневажає всіх навколо. — Аарр якийсь там!

 — Не можеш вимовити ім’я своїм дурним язиком, то клич мене: “Мій господарю”, — він повернувся до неї боком. — Сідай на спину, доставлю тебе у свій замок!

 Ейлін поглянула на нього зі страхом:

 — Я впаду. І розіб’юсь.  Можна, я краще сходами піднімусь?

У камені гори і справді були видовбані хтозна коли, зарослі мохом сходи. Вони обкручувалися навколо стрімчака, як гвинтові сходи у їхньому замку. Але були набагато вищі, і в деяких місцях сходинки небезпечно зруйнувалися під впливом дощу і вітру. Їй було б дуже страшно підніматися ними. Але підйом на спині дракона видавася ще страшнішим.

 — Не верзи дурниць! — гарикнув він — Сідай і слухайся мене, адже я тепер твій господар!

Ейлін схопила з землі камінь і кинула в дракона. Зробила це так швидко, що й сама не зрозуміла, що з нею відбувається. Вона просто дуже розсердилася. Який він їй господар? Вона не служниця, а донька князя!

На дракона, вкритого міцною лускою, той камінець не справив жодного враження. Якби вона кинула в нього пір’їною, ефект був би той самий. 

Він ухопив її зубами за комір і з легкістю закинув собі на спину. Ейлін боляче забила сідниці і  мало не прикусила собі язика. 

 — Відпусти мене, підла тварюко! — почала молотити кулаками по драконячому панцирю. Але лише кісточки пальців собі збила. 

 — Тримайся, двонога! — гукнув дракон.  — Ми злітаємо!

І їй не залишилося нічого іншого, як міцно вхопитися за виступ його панциря у тому місці, де шия з’єднувалася з тулубом. Велетенські крила піднялися й опустилися, обвіваючи Ейлін вітром. А потім нею оволоділо неймовірне відчуття, яке досі траплялося лише у снах. 

Дракон злетів у повітря і почав підійматися вгору, плавно кружляючи навколо Гнізда Орла, немов прагнучи показати Ейлін усі свої володіння. Вид згори був чудовий. Вона побачила ліс, озеро, а за озером — власний замок. Звідси, з висоти, здавалося, що до нього рукою подати.  

Перший страх минув, і їй уже подобалося літати. Вона навіть відчула легке розчарування, коли дракон приземлився на подвір’ї замку, крізь бруківку якого дружно пнулися бур’яни. 

 — От ми і вдома, — з гордістю сказав дракон. — Я полечу знайду нам щось поїс-с-сти, а ти поки берися за роботу…