Глава 9

Храм стояв у центрі міста. Він був великим, круглим і різнобарвним. Інші будинки — темні, сірі, невиразні. А це місце сяє, мов веселка в небі. Камінчики переливаються на сонці химерними кольорами. Я тут уже п'ять років і жодного разу не бачила, щоб храм фарбували або ще щось із ним робили.

До речі, попаданки завжди збираються в храмовій альтанці позаду нього. Чоловіки сюди не приходять, одні жінки. Ніби драконам своїх бракує.

Але як каже Наталка — наші красивіші. Яухтурей, безперечно, має почуття гумору — уся святиня прикрашена мозаїкою із зображенням ока, обрамленого пухнастими віями. Велика сестра стежить за тобою.

Дивний настрій охопив мене, і я зробила крок уперед. Хоч і не була жодного разу в Китаї, але виникло враження, що потрапила до Шаолінського монастиря — лисі храмовники в робах сиділи на підлозі й молилися статуї... Статуї золотого дракона з розкритою пащею і очима, оточеними пухнастими віями. Її краса викликала жах. І начеб хочеться всміхнутися, але відчуваєш потік енергії, який знерухомлює тіло. Богиню у Ветлунзі вважали живою істотою. Стародавні дракони ще бачили її. Але їх уже давно немає.

А ще, якщо вірити автору фоліанта, то додатки до книги випробувань писала особисто Яухтурей. Просто після фрази «І злетіла я над калюжею, і впав котел, розбивши два крила», я зрозуміла: або вона диктувала, або справді так думала. Просто, потрапляючи сюди, місцеву мову починають розуміти всі. Коли я вчилася писати, саме такі фрази й виходили, але потім усе налагодилося. А може, слова Яухтурей записували іншомирянки?

— Вітаю, — позаду пролунав м'який ласкавий голос. Саме з таким тембром, який огортає, чіпляються на вулиці, пропонуючи книжки.

Пригадую, було таке...

Підійшов чоловік на вулиці й дав мені книжку:

— Це вам подарунок!

Я її взяла.

— А ви знаєте, що наша релігія передбачає взаємне обдаровування? Лише енна сума здатна подарувати мені радість.

Я подивилася на нього й на книжку.

— Ось візьміть, подарунок від щирого серця, — передарувала йому його ж книжку.

— Здрастуйте! Що ж ви так лякаєте, — усміхнулася злегка.

— Перепрошую мене. А ви хто?

— Герцогиня Загорулько Алла Петрівна, — вручила йому папірець із дозволом від короля.

— Перед образом богині ми всі рівні, — сказав він, беручи його. Пробіг поглядом, ворушачи розгонистими бровами. — Пресвятий чекає на вас. Тільки кілька правил: жодного шуму, не сперечатися, не переривати. І головне!

Він подивився на мене так, що круглі зіниці перетворилися на вертикальні.

— Якщо він відмовиться відповідати — ви йдете негайно.

— Добре.

Ми перетнули величезний зал і зайшли в невеликі двері ліворуч від статуї дракона. Здавалося, мене присвячують у якийсь таємний орден. Наші кроки луною розходилися в проходах із високою стелею. Незабаром ми опинилися в яскраво освітленій кімнаті.

На підлозі, перебираючи якісь кісточки, сидів старий чоловік із довгим сивим волоссям, стягнутим у кінський хвіст.

— Це великий осяяний, послушник самої Яухтурей.

— Пустик... — прошепотів старий. — Мимрить крихти.

— Що це з ним? — тихо запитала храмовника.

— Він осяяний, — так само тихо відповів той. — Не належить собі. Відтоді, як Яухтурей звеліла йому жити в людській подобі, усі її слова ми одержуємо через Ярмира, але з кожним посланням йому гіршає.

— Книгу випробувань він писав? — я спостерігала за старцем, який не звертав на нас жодної уваги.

— Коли тільки-тільки змінив подобу — так. Але мабуть, тільки в подобі дракона можна цілком осягнути волю Яухтурей, — сумно відповів храмовник.

— Агу-гу. Вона прийде, обов'язково прийде. Не можна обманювати богині. Вони всі заплатять. Дорого заплатять.

Стало нудно слухати маячню, але храмовник дав зрозуміти, що старий от-от або почне, або його знову вдарить блискавкою.

— Яухтурей усе передає через блискавку. Розумієте, драконові легше її прийняти, ніж людині.

Оу, мені навіть шкода стало старого. Усе життя шарахнутому... осяяному жити.

Зморшкувата рука зависла над кісточкою, а Ярмир підніс голову й глянув на мене сірими, бездонними очима з непритомним поглядом.

— Прийшла. Вона прийшла, — голос, що підвиває, скував мене, наче ланцюгом — не поворухнуться. — Ні, вона сама людина. Вони стільки не живуть.

— Скажіть йому, що вам треба, — знову шепіт храмовника на вухо.

— Ярмире, — я підійшла ближче, сідаючи навпочіпки. — Яке було пророцтво для відбору?

Знову погляд, що пронизує наскрізь, мені здалося на мить, що в його очах промайнуло розуміння.