Глава 20

— Як вам завгодно, — Влед злегка кланяється.

— Ми продовжуємо, — промовив Гіллеберт. — І запам’ятайте, ви обоє. І ти, і Луїза — вирішальне слово моє. На кого я вкажу, ті й залишаться. Крім тих випадків, коли мітка сама зникне.

— Так, Ваша Величносте, — відразу схилила голову Луїза. — На славу Тріаналона.

І лише Вледайрен хмикнув і повернувся на місце.

Я взяла здивовану Крісті за руку й потягнула зі сцени. Вона в мене молодець.

— Ми зробили це, — я прошепотіла дівчині.

— Так? — запитала вона.

Там, куди ми спустилися, стояли інші дівчата. Вони дивилися на нас із якимось подивом.

— Як вам вдається, бувши такими невдахами, проходити так далеко? — запитала в нас руда Зейла.

— Нам просто щастить. Але везіння завжди швидко закінчується, — я усміхнулася їй. — Тим паче не ми твої суперниці.

— Це ж чому? — запитала вона.

— Ну, не ми ж двері до залу зачинили тоді зранку. Тож це хтось із перших дівчат зі значно сильнішою магією.

Зейла примружилася.

— А ще хтось камінням під ноги кидається, — це вже вставила Крісті. — Тож не там ви суперниць шукаєте.

Зейла замислилася.

— Тобто зачинені двері — не ваших рук справа? — вона підійшла ближче.

Я ж поглянула на інших учасниць за її спиною. Усі уважно дивилися на нас. Але їм пощастило, що в мене пам’ять погана на обличчя, і я поняття не маю, хто був тоді в залі. Я тут Крісті запам’ятала, і то слава богу. Ну, ще короля й Луїзу. А ось із Вледайреном…

— Ні, не наших, — відповіла я і схрестила руки на грудях.

— Ось як. Але ви ж теж потрапили в зал. Обійшли все-таки, — замислилася Зейла.

— Що тут відбувається? Король Гіллеберт проти того, щоб учасниці відбору билися, — відразу втрутився вартовий.

Тут взагалі багато варти. Я так зрозуміла, вони б миттю відреагували, якби хтось захотів напасти одна на одну.

— Гаразд, з вами тоді все зрозуміло, — Зейла поглянула на вартового й пирхнула, гордо піднявши голову.

— О так. Приємно було поспілкуватися, — закінчила я.

Зейла хмикнула й повернулася до того натовпу. А ось у мене не було бажання до них підходити. Начебто і пройшли, а начебто й осад залишився.

Незабаром закінчилися демонстрації інших дівчат. Але там уже просто король повиганяв усіх. Разом з усіх учасниць залишилося близько п’ятдесяти. Двадцять п’ять пар.

— Дівчата, — до нас спустилася Луїза. — Ви всі пройшли далі. Можете йти відпочивати або прогулятися парком. Поки що випробування закінчуються. Про наступні випробування вам повідомлять. А поки ви залишаєтеся в замку і вже король Гіллеберт буде з вами спілкуватися. Поки що парний відбір триває. Усім успіхів.

Вона обвела всіх поглядом, злегка затримавшись на Зейлі, а потім повернулася на сцену.

— Ходімо в сад, — я відразу потягнула Крісті за собою.

Мені терміново потрібні були квіти. Хоча б просто подихати ними. Мені так не вистачало в цю мить їхнього запаху.

Я повела нас у потрібному напрямку. За нами зараз же почимчикував вартовий. І відразу звернув на іншу стежку, майже паралельну нам.

— Ти бачила? — Крісті вчепилася в мою руку мертвою хваткою. — Я ніколи стільки магії не випускала. Це все магія відбору! Ми зможемо з нею далеко зайти.

— Ага, якщо ти пів замку не зруйнуєш.

— Так, мені батьки те ж саме говорили, — важко зітхнула Крісті. — Про будинок. Я там теж часто щось могла накоїти.

— Ти не контролюєш свою силу? — запитала я, головний експерт у магії.

— Є трохи, але я вчуся. Щоправда, сама. У мене не було вчителя, — зізналася Крісті. — Я ж казала, що хлопчиків із такими здібностями, як у мене, відразу відправляють на кордон — боротися проти драконів. Тільки в дівчаток така магія рідко проявляється, тому ніхто мене нікуди не відправляв.

— Ясно.

— Слухай, а ми, здається, сподобалися королю, — Крісті стиснула руку в кулак.

— Головне — подарунки, — я винюхувала здалеку запах квітів, а незабаром побачила їх.

Я прискорила крок, думаючи про те, що квіти рідкісні, страшенно дорогі. Та за них навіть життя могли віддати. Не можна їх їсти. Як би не хотілося.

Ми сіли на лавку. Я витягнула ноги. Жах. Мені здалося, що вони стали трохи товщими.

Пахощі так і проникали в ніздрі, м’яко пестячи їх.

У кущах щось заскреблося. Крісті миттю підняла руку з темним світінням на ній.

— Та заспокойся ти, — сказала я. — Вартовий, напевно.

— Гаразд. Але після моєї ноги й замкнених дверей у зал я не можу бути впевнена ні в чому.

— Тоді я гляну, — я закотила очі.

Але насправді мені просто хотілося понюхати квіти.

Я перелізла через огорожу, як і вчора. Опустилася до бутонів, втягуючи приємний запах. Не їсти! Не можна їсти ці квіти!

Так і обсмикувала себе.

І тут кущі розійшлися в боки, а до мене вийшов Вледайрен власною нахабною персоною.

— Подобаються квіти? — запитав він.