Глава 15

Воно розбилося об ґрати й розсіялося по клітці. Позаду хтось знову загарчав, а я мало не народила раніше терміну, а заразом посивіла.

Двері, до яких я прямувала, різко відчинилися. На порозі з’явився той самий старий.

— Ти що тут забула? — його голос луною прокотився підземеллям.

Гучний рев пролунав знову. Старий стукнув тростиною по підлозі.

Дракони зараз же затихли.

— Вибачте, — я знайшла в собі сили сказати хоч слово.

Руки й ноги взагалі не слухалися мене. Як мені вдалося видати бодай звук, теж незрозуміло.

— Ти взагалі як сюди заблукала? Я ж замкнув двері, — він прискорився, наближаючись до мене.

— Мабуть, ні, — сказала я, раз у раз кидаючи погляди на звірів.

Це ж навіщо їх тримати тут взагалі?

— А де подруга?

— Подруга там, — я показала пальцем нагору.

— Що, дракони спалили? Де купка, яку треба відправити родичам? — він явно знущався з мене.

— Ні, вона в саду біля фонтана, — я стояла, боячись навіть поворухнутися.

— Я ж казав, що допомагаю тільки один раз. Ось чим ти думала, коли йшла сюди? А якби заслінки були відчиненими? — почав нарікати він, поки я стояла й могла лише плескати віями. — Нічого, не було б однієї учасниці відбору. А потім хто винен? Правильно — Гаспар Стейнон. Ти знаєш, яка в мене зарплата? Та я тут за кожного з’їденого стражника звітую, ніби особисто його подрібнив.

— Ага, — тільки й могла вимовити я.

— Ось-ось. А за учасниць відбору так і зовсім усієї зарплати й земель позбавлять. А я говорив, попереджав, щоби сюди нікого.

— А ви можете допомогти моїй подрузі? — я нарешті відмерла. — І я нікому не скажу, що ви двері не зачинили до підземелля.

— Але якщо я згодую тебе драконам — ти теж нічого не скажеш.

— Слушно. Але я швидко бігаю, а на ґратах заслінки, — продовжила я. — Прошу вас. У подруги вже нога опухла. Ще трохи, і роздується до стану кулі.

Старий замислився.

— Гаразд, ходімо. Але щоби ні слова нікому, — ще й пальцем потряс.

Я радісно видихнула.

Ми вийшли з підземелля. Я навіть простежила, щоби він не забув замкнути двері, що він і зробив відразу.

Крісті ми знайшли в саду. Вона все так само сиділа на лавці, відганяючи від себе мух. Поруч із нею стояла таця, на якій виднілися два келихи.

— О, Яно! — Крісті злегка повело.

А до мене долинув терпкий запах, що змішався з солодким запахом квітів. Він злегка дурманив голову. І в цю мить мені захотілося ще понюхати квіти. Але я відігнала від себе ці думки.

— А я тут… ик… трохи випила… ик, — продовжила Крісті, скоса позираючи на келихи. — Поки тебе… ик… не було.

— Ти навіщо пила? — обурилася я.

— А що таке?

— У тебе нога хвора.

Крісті машинально опустила голову, а потім так само різко підвела її на мене.

— Так, нога хвора, а тепер ще й голова. Ой, щось у мене перед очима так крутиться.

Чудово. Моя напарниця трохи напилася.

— Я зара встану, — вона виставила руку вперед.

— Так, сиди вже, — я кинулася до неї. — Ти чому взагалі пила?

— Слухай, так я ніколи не куштувала такої смакоти.

— Нумо, показуйте ногу. У мене справ по вуха, — вставив Гаспар між нашими суперечками.

Крісті знову гикнула і втягнула різко повітря, не видихаючи. Її очі витріщилися, дивлячись на старого.

— Видихай, — я стукнула її по плечу.

І та випустила повітря.

— Я просто боюся.

— Ногу показуй, — Гаспар підійшов ближче й покосився на ногу Крісті, обмотану рукавом сукні.

Крісті нахилилася, але її повело, і вона мало не впала з лавки. Я ледве встигла підхопити її й змусити сидіти рівно.

— Сиди рівно.

— Я сиджу рівно, — Крісті веде.

Так, ситуація ще та. Але незабаром мені вдалося зафіксувати Крісті. Гаспар схилився до її ноги. Я уважно дивилася на його руки. Але майже нічого не було видно. Крім того, що почервоніння й роздутість на нозі дівчини починали минати. Ось тобі й магія.

І те, що в драконів було… а що там було? Я тільки пам’ятаю жахливий страх під час зустрічі зі звірами. Але та темрява, що зірвалася з моїх пальців… Цього ж не могло бути.

Незабаром Гаспар підвівся, відірвавшись від ноги Крісті.

— Усе.

— Все, як домовлялися, — я кивнула. — Величезне дякую.

— Спа… ик… бі, — гикнула Крісті й завалилася набік на лавку.

Еге ж, от воно — щастя.

— А вам нічого не треба? — Гаспар подивився на мою руку, що лежала на животі.

— Начебто ні.

— Прокляття точно не треба знімати, поки я тут?

— Ой, моє прокляття мине за пів року, — я махнула рукою.

— Та я не про це. Гаразд, як знаєте, — він кивнув і, якби не Крісті, то я б кинулася за ним.

Про прокляття я точно нічого не чула…