Глава 10

Я стиснула кулаки. Ось як. До його покоїв. Й ось треба б відступити — ми ж нічого одне одному не обіцяли, але як же гидко й неприємно. А в мені його дитина. Може, краще було б розвернутися й піти. Посидіти в саду й подумати щодо ситуації, що склалася. Я ж не знала, що батько моєї дитини — бабій. Цікаво, а в моєму світі я не одна така наївна дурепа була? Може, він у нас гастролями по жінках ходив?

І така злість мене розпирала в цю мить. Я не збиралася тут вічно ховатися.

Нехай знає, що я теж тут.

Розправила плечі й поправила сукню.

— А нам покажете? — я вийшла з тіні. — Замок.

В очах Володимира, або Вледайрена, промайнуло ледь помітне здивування. Промайнуло — і пронеслося на повній швидкості. Він злегка примружився, а на губах з’явилася усмішка.

— Може бути, як-небудь потім. Та й то не факт. У мене вже є чудові спокусниці, з якими мені б хотілося поспілкуватися, — відповів він і повернувся до дівчат.

Ті поглянули на нас із відвертою перевагою.

Це він. Точно Володимир. Голос його, зовнішність його. Точно він. І що робити?

А я так і уявила, як кидаюся до нього з криками:

«Гад, ти батько моєї дитини! Одружуйся або плати аліменти! "

«Пів замку на дитину й пів казни».

«Гад, ти мені все життя зіпсував».

— Ось як. А ми раніше з вами ніде не зустрічалися? — на моєму обличчі розпливлася усмішка.

— Цілком можливо. Мила леді, я з багатьма людьми бачуся, — продовжив він і знову подивився на мене.

У його очах я бачила цілковиту безпечність, що повністю контрастувало з тим, як на мене дивився Володимир. Може, я дійсно помилилася?

Якби не одне «але» — шрам на брові. Він такий же, як у Володимира. Ніби хтось скопіював в одному місці зовнішність і вставив в інше тіло. Подивилася на його руки. Мозолясті, з квадратними охайними нігтями. Але хоч тут я теж змогла впізнати того, кого я знала, у його погляді було щось таке — темне й дивне. Воно притягувало мене. Як і в моєму світі.

— Це все? — запитав він. — Ви тепер учасниця на відборі мого батька. Прошу вас не турбувати мене через дрібниці. Якщо виникне потреба, я вас знайду.

Очі в очі.

Ах, ось так. Тепер я точно йому нічого не скажу про дитину. Якщо кілька хвилин тому я занадто боялася, то зараз просто не скажу. Ми з ним дійсно не так багато часу провели разом. Якоїсь великої любові в мене не виникло до нього. Тож спокійно переживу його байдужість.

— Не хвилюйтеся. Ви ж сказали, що я учасниця на відборі вашого батька, — видавила із себе слова, хоча більше хотілося роздряпати його пику. — Тож вас я точно турбувати не буду. Просто помилилася. Ви дуже схожі на одного мого знайомого. Помилилася.

От козел. Я розправила плечі й поглянула на дівчат, які гордовито дивилися на мене.

— Саме так, не діставайте принца Вледайрена, а то ще й голови позбудетеся, щойно мітка спаде, — отруйно сказала одна з дівчат.

Що поробиш, щойно кілька жінок збираються в одному місці, раптово воно перетворюється на клубок отруйних змій. І головне, мені жодна дихальна гімнастика зараз не допомагала. Недоречні гормони.

— Любі, ви не хвилюйтеся. Головне, щоби про вас згадали наступного дня, — на моєму обличчі розпливлася посмішка.

— Обережніше, леді. А то вилетите звідси сьогодні ж, — Вова, він же Володимир, він же Вледайрен повернувся знову до мене.

Його очі випромінювали якийсь неймовірний жах, так і виблискували грозовими блискавками. Але я зрозуміла в цю мить, що такий бабій-татусь нам не потрібен.

— З превеликим задоволенням, — сказала я.

— Ваша Світлосте, — втрутилася Крісті. — Вибачте моїй напарниці, вона сама не розуміє, що верзе. Вона просто здалеку, ось і… вибачте.

Крісті схопила мене за руку й жалібно подивилася на принца. Якби так жалібно дивилися на мене, то я б тут таки переписала на неї свою квартиру.

Вледайрен перевів погляд із мене на неї.

— Стежте за своєю напарницею пильніше, і нехай думає, перш ніж щось говорити, — роздратовано відповів він. — Я тут багато чого вирішую. Але на перший випадок пробачаю. Але я вас запам’ятав, леді.

— Яна, — вставила я.

Вледайрен відвернувся від нас, хмикнувши. Гаразд, будемо вдавати, що ми одне з одним не знайомі.

— Ходімо, — Крісті потягла мене.

І я пішла.

Але чоловічі руки на чужих таліях і їхні фігури, що віддалялися, викликали в мене лише посмішку. Він не повинен дізнатися про дитину. А то це його «я тут багато чого вирішую» мене лякало. Раптом він відбере дитину, коли та народиться, і залишить назавжди в цьому світі! А мене відправить додому.

Я притиснула руку до живота, прямуючи за Крісті.

— Ти що там влаштувала? — засичала вона, коли вже ні Вледайрена, ні його дівчат видно не було.

— Нічого, — буркнула я.

— А ти й справді бачила принца Вледайрена? Ну, до відбору. Ну, крім портретів.

— Бачила. І спілкувалася. Я так думаю, — сказала я.

— Ого, нічого собі. Навіть спілкувалася. І як він у спілкуванні? — вона пограла бровами й усміхнулася.

Я закотила очі й видихнула. Це все гормони вагітних мене підштовхнули ось просто подивитися йому в очі. Ну от, подивилася, злякалася, розчарувалася.

Але ж мені дійсно було страшно сказати йому про дитину. Навіть попри те, що там повно свідків. Я ж в іншому світі, у королівському замку. Ні-ні. Потрібно дочекатися тих подарунків, а потім вилетіти з відбору. І не згадувати про Володимира. Та в мене навіть серце не тьохнуло жодного разу, коли я побачила його. Ось! А раніше тьохкало. Хвиля ностальгії знову накочувала, але я гнала її. Я не закохалася тоді у Володимира, а цей Вледайрен і зовсім мене розлютив. Так!