Глава 10

Ох, і що ж він замислив? Чим ми його розважати маємо?

— Отже, дівчатка. Мене звати Надін, — сказала чорнява дівчина років двадцяти.

У неї величезні зелені очі й пухнасті вії. Така собі лялькова краса.

Задля безпеки кожній групі, яких виявилося десять, виділили окремі приміщення. Навіть охорону поставили. З новеньких. Хоч цього разу нормальних хлопців, які не позирали на нас, як бджоли на пилок.

— Нам потрібно зрозуміти, що кожна з нас вміє, і все продемонструвати королю, — продовжила Надін. — Ми маємо працювати згуртованою командою.

— Але в нас немає магфонів навіть! — обурилася одна. — Я вже день без магфона. Як я без нього продемонструю свої навички? У мене там стільки знято.

Я поглянула на неї. А вона з цих самих? Ну, які знімають, а потім показують усім на спеціальних сайтах.

— Як-як? Що знімаєш, те й покажеш, — вставила Надін.

— Але я ж перезнімаю. Ти взагалі знаєш, скільки часу треба на те, щоб усе вдалося? Або ти думаєш, що це все з першої спроби?

— Так, дівчатка, у нас мінус одна, — сказала Надін.

Й дівчина, що обурювалася, вмить заспокоїлася.

— Ну, загалом, я можу спробувати. Але без магфона так складно. Моїм послідовникам сподобалося б моє перебування в замку. Ось, точно! Треба було королю запропонувати. Просування заробив би. Я як Анжела Вемські — відповідаю за свої слова.

Я похитала головою. Тільки цього Габріелю бракувало. Анжела Вемські — чула про таку. Відома блогерка нашого Аргонтіна. Ох уже ця мітка. Навіть блогерку обрала.

Так, гаразд. Я ж тут залишилася, щоб вирахувати ту, хто може мати стосунок до клану чорної блискавки. Важко буде. А що як вона не між нас? А в іншому місці? От-от, і не зрозуміти. Усі дівчата з цікавістю дивилися на Надін.

— Так, хто що вміє? — продовжила вона.

— Я танцювати вмію, — сказала задоволено Свєта.

— Я співати, — вставила ще одна.

— І ми співати, — ще одні сказали.

Еге ж. Нас тут п’ятнадцять.

— Я теж танцювати вмію, — висловилася ще одна.

— А ти що вмієш? — мене обдарувала поглядом чорнява дівчина.

Точно, а що я вміла? Малювати вміла добре. І про це Габріель знав. А мені не можна виказати себе. Отже, малюнки відразу відпадають. Інших талантів у мене не було.

— Ну, е-е, — протягнула я.

— Гаразд. В разі чого будеш стояти, — вона окинула мене поглядом. — Далі від усіх.

Я кивнула. Це я вміла. Стояти й вдавати, що я дерево, це я могла. І навіть не прикро. Мені головне — вирахувати ворога, а все інше деталі.

— Так. Ми можемо влаштувати виступ. Одні танцюють, інші співають. Так, а на музичних інструментах хтось вміє?

— Я, — відгукнулася одна. — Щоправда, на трикутнику.

— Чудово. Я вже бачу нашу сценку.

— А я на нервах можу.

— На цьому всі вміють.

Надін замислилася. Я мовчала. Ні, ну я могла б вигадати, але не хотіла.

Й так вистачило того концерту, який влаштувала через Лимара.

— Гаразд, — сплеснула в долоні Надін. — Покажіть, як ви танцюєте.

Ті, хто не вміли танцювати, розступилися, утворюючи танцмайданчик. Залишилося п’ять танцівниць.

Свєта повернулася до мене й усміхнулася. Я їй показала великий палець.

— А я заспіваю, — сказала та сама, якій магфона не вистачало.

Щось мені цей замір взагалі не подобався. Може, треба було хоч сценку театральну вигадати? У стилі бій короля з драконами. Я б і частину декорацій накидала за день. Тим паче мотлоху вдосталь можна знайти в замку. До речі, нам же не говорили, що не можна виходити. Так, але не факт, що можна розходитися замком.

Поки я відкинула цю думку.

— Показуйте, — наказала Надін.

І що тут почалося! Одна дівчина почала кружляти руками в повітрі, ніби хотіла злетіти. Ще одна почала звиватися, мов змія. Інші хоча б демонстрували бальні танці. А ось Свєта… Я, звісно, бачила подібні танці в тому світі. Але я гадала, що це жарт, чи що. Так ось, вона просто встала й почала трясти дупою. Це начебто мало назву тверк. Я до всього ставилася з розумінням, але тут мені чомусь не хотілося, щоби хтось тряс перед королем дупою в прямому сенсі цього слова.

— Так, дівчатка, стоп! — відразу сказала Надін. — Так діла не буде. Нумо послухаймо, як ви співаєте.

Вона показала на інших. Ті й почали співати. Виття диких драконів ночами мені здалося ліричною піснею в порівнянні з ними. Це гірше, ніж шкребти виделкою по дошці.

Усе зрозуміло. У нас усе настільки сумно, що просто жах. А вилітати не можна.

— Гаразд, — голос Надін звучав уже не так впевнено. — У нас усе погано.

— Тобто «погано»? Так я сама виступлю, — сказала Анжела. — Моїм послідовникам подобається.

— І як ти виступиш без магічної обробки голосу? — вставила ще одна учасниця, з гнівом дивлячись на Анжелу.

— Я наживо чудово співаю. А ти не заздри. І взагалі, ті, хто будуть дружити проти мене — матимуть справу з моїми послідовниками, — сказала Анжела.

Вона потягнулася до кишені своєї сукні, але там нічого не було.

— Так, усе, припинили, — сплеснула в долоні Надін. — Ми всі тут рівні, а ви так поводитеся.

— А сама ти хто? — кинула на неї погляд Анжела.

Точно, обличчя щось знайоме в Надін.

— Надін Стальє, — відразу відгукнулася вона.

Стальє Бертольд — начальник варти замку. А вона йому дочка? Або сестра?

Це відбір. Тут можуть бути будь-які дівчата. Але все ж потрібно знати значущих. Тих, хто із сімей вищого стану.

Анжела гмикнула.

— Поняття не маю, хто це.

Вона не мала, проте я мала. Так ось чому вона так завзято взялася за цю роботу. Усе зрозуміло.

— Як хочеш, — усміхнулася Надін. — Але ми повинні продовжити. Отже, у нас залишився трикутник?

— Так, це я, — підняла руку учасниця, яка стояла поруч зі мною.

— Чудово, — Надін перевела погляд на мене й ще двох дівчат, що залишилися. — А ви що вмієте?