Глава 8

Тепер усе стало на свої місця. Ото ж бо я думала, чому саме мене потягнули в інший світ. Ні, я не кажу, що краще б король узяв пана Триндіна, я про те, що секретар так швидко мене тоді відпустив. Навіть не сперечався з королем. Питання — мені тоді всі не довіряли або тільки король? Гаразд, з’ясую, коли Триндін повернеться. Осад неприємний, але це робота, і так потрібно. Гаразд, повернімося до відбору.

— А чому ви не пропустили Свєту? Вона ж за мною була.

— Ні, не була, — відповів Габріель. — За тобою встала та, у якої на сукні була вишита ця емблема.

Я зблідла. Тобто поки я там пробивалася до короля, то за мною могла стояти вбивця?

— Все минулося. Ми її затримали, — Габріель помітив, як вираз мого обличчя змінився.

Я ж помітила, що Лимар все ж погриз трохи куточок його дивана.

— Це добре. Але якщо вони тут, у замку, вони можуть вам загрожувати, — видихнула я.

— Можуть, але я захищений магією відбору. Я зараз найсильніший маг п’яти королівств, — відповів Габріель. — Тому за мене нічого хвилюватися.

— Ага, тому стільки охорони в замку новенької?

— Звичайно, давно потрібно було. Там усі хлопці перевірені.

— Якби тільки вони служили, а не намагалися затискати в кутах усе, що рухається, — розслаблено сказала я.

Повисла пауза. Ой, здала. Хоча так і треба.

— Де? — примружився Габріель. — Хто? Вони всі були проінструктовані, що нікого не можна чіпати. Особливо вас, Леє.

— Я думаю, що це було непорозуміння, але пояснити їм потрібно, що так не можна. Північне крило, — сказала я. — Мені хоч приємна увага молодих хлопців, але ось служниць в нас багато молодих. Ще зрозуміють щось не так.

Я нервово проковтнула, дивлячись, як у короля темніють очі. Щось я не очікувала такої реакції.

Ой, матінко. Зараз усе королівство встане на вуха, усіх стражників позвільняють. Я зробила крок до короля і взяла його за руку. Відчула жар, що розтікся в місці дотику. Король і сам отетерів від мого жесту. Десь прогарчав Лимар, але я дивилася тільки в карі очі. Серце відбивало чечітку.

— Хлопці звикли, що драконокровні гнані всіма. Просто нехай проведуть ще одну летючку навмисне з цього приводу, — хрипко видала я.

Я тримала за руку короля. За руку того, у кого закохана. Як мені сміливості-то вистачило?

Габріель важко зітхнув.

— Це ти так просиш?

— Так, — я знизала плечима.

— Ні, так не піде. Ти…

— Помічниця пана Триндіна.

— І взагалі, не я повинен твої бажання виконувати, а ти мої. Ти мені винна за порятунок вихованця, — сказав він і накрив рукою мої пальці.

Ми синхронно поглянули на вихованця, який поцупив із дивана подушку й ліг на неї. Лимар у відповідь на наші погляди лише позіхнув.

— І що ж ви хочете? — я запитала в нього, проковтнувши клубок у горлі.

Габріель поглянув на мою руку, яка усе ще стискала його.

— Тут треба подумати. Сама Лейра мені щось винна, — задоволено усміхнувся Габріель.

— Але якщо я піду в інший світ, я не зможу виконати ваше бажання, — знову посмілішала я й поплескала віями.

Ні, а що? Він що, знущався? У мене тут усе життя, врешті-решт. Скільки ми за ці роки пережили в замку. Уже стільки пройшли, і тепер — іди в інший світ.

— Так ти ж не знаєш, що я хочу, — підступно прошепотів Габріель.

Ах, погано прошу. І всупереч логіці, розуму і здоровому глузду, я потягнулася до Габріеля й торкнулася його губ своїми. Він, мабуть, зовсім сторопів від моєї сміливості, тому що не відразу здогадався відповісти. Буквально кілька секунд, проте коли він зрозумів, що я його сама поцілувала, так миттю активувався.

Його язик ковзнув по моїх губах і відкрив їх. Пальцями він погладжував мої зап’ястя, викликаючи сироти. Спекотно. Добре. Так, як треба. Не знала, що я там вкладала у свій поцілунок. Напевно, всю ніжність, накопичену в мені. Але першим розірвав поцілунок Габріель.

Ми важко задихали, усе ще тримаючи одне одного за руки. Я проковтнула. Його чоло торкнулося мого.

— Будь ласка, піди в той світ. Я не хочу, щоб із тобою щось сталося. Я зроблю все, щоби зупинити чорну блискавку, якщо вони знову тут з’являться.

— Я можу допомогти.

— Ні, Леє. Завтра ти підеш.

— Ваша Величносте.

— Це моє бажання, — сказав він. — Тут дуже небезпечно для тебе. А мені…

Він замовк. Але я знала, що він хотів сказати — а йому треба обирати майбутню королеву. Так, так правильно. Зрештою, якби я була йому потрібна, то він би сказав — сиди. Правильно? Правильно.

— А можна буде повертатися до Лимара? — усе ж запитала я. — Ми ж рік разом уже… і я не знаю. Мені його так бракуватиме.

— Р-рьяу, — підтакнув мені Лимар.

Мою руку стиснули й знову погладили. Мені здавалося, що він не хотів мене відпускати. Ні зараз, ні в інший світ.

— Ні, — твердо відповів Габріель. — Не потрібно повертатися. Я щось вигадаю. Знайду чари, які його зможуть замаскувати під величезну собаку. Він і різниці не помітить. І ти не помітиш.

Я відвела погляд.

— Ви взагалі хотіли б, щоби я залишилася? — запитала я. — Не дивлячись на клан чорної блискавки. Якби його не було.

Габріель мовчав.

— Все складно, — він провів пальцем по мітці драконокровної. — Так, хотів би, щоби ти залишилася, але є стільки але.

Точно. Слабка магія, слабкі спадкоємці. Король не може собі дозволити народження слабких дітей, а залишити мене фавориткою теж негарно.

— Я тоді піду, — спробувала забрати свої руки з його хватки, але Габріель ніби не поспішав їх відпускати.

— Так, — прошепотів він. — Так буде краще.

Я заплющила очі, намагаючись відігнати сльози. Так правильно, він має рацію. Краще з очей геть. Щоби ми більше не бачилися. Щоби було простіше забути. Але так скоро, уже завтра мене не повинно бути тут.

— А Свєта? На ній усе ще мітка.

— Її окремо відправимо, — пояснив король. — Коли мітка зникне. Сама знаєш, що портали повинні підживитися магією. А вона відновиться приблизно за два тижні.