Глава 7

Та де ж він може бути? Ось же я даю! То потраплянку загубила, то власного вихованця. Усе безглуздий відбір. Я мало не осіла на підлогу. Руки й ноги тремтіли зі страху. Я не мала залишати його самого, я повинна була — ну, не знаю, попросити хоча б служницю доглянути за ним. Та хоч із собою взяти й говорити всім, що я учасниця з вихованцем. Але не так.

Усе, нічого хнюпити носа. Це замок. Маленького зелененького дракончика не могли не помітити.

Я вилетіла з залу.

На одному з поверхів перехопила служницю.

— Ти не бачила — ніхто не ходив у зал артефактів? — запитала її.

Та злякано подивилася на мене і відвела погляд.

— Ні. Нікого не бачила. Я тільки на зміну заступила.

Я відразу відчепилася від неї.

Гаразд, якби Лимар вирвався звідти, то влаштував би щасливе життя замку. Але якщо замком не бігав дракончик, отже, його забрали. Я миттю нервово проковтнула. А раптом він пробрався на перший поверх і поїхав із якоюсь учасницею відбору? Та ні. Я б помітила. Тоді хто забрав мої речі?

Та начхати на речі. Магфон можна й новий придбати, але вихованця мені ніхто не поверне. Я могла картати тільки себе за свій вчинок. Але якщо так подумати, то я ж комусь повідомлення відправила. Отже, цей хтось міг забрати Лимара й речі. Але хто в мене записаний майже так само, як Марі?

Щось я не могла пригадати.

— Обережніше, — на мене гаркнув стражник.

— Ви як зі мною розмовляєте? — нервово відповіла йому.

— А ви що, не бачите, куди йдете? — він покосився на свого напарника.

Вони удвох засміялися.

— Бачу. До речі, ви тут не бачили нікого, хто б виходив з дракончиком? — я переводила погляд з одного стражника на іншого.

— Слухай, ну який дракончик?

— Я з вами на «ти» спілкуватися не буду, — осікла я їх. — Ще раз запитую, хто звідси виходив із дракончиком?

І судячи з того, як вони на мене дивились, мій тон і погляд спрацювали.

Стражники зам’ялися, але незабаром активувалися. Найнахабніший рушив у мій бік.

— А ти взагалі хто? — на його обличчі розпливлася посмішка.

Молодий, симпатичний, але очі такі… Так і бігають моїм тілом, раз у раз зупиняючись у районі грудей.

Ох, як мене дратували ці новенькі. Бертольд хоч би зібрав усіх разом і познайомив зі службовцями замку. Ну неможливо так працювати. Ніхто нікуди не пускає!

Я завернула рукав сукні й показала мітку драконокровної.

— Зрозуміли, хто я? — гаркнула на них. — Так, якщо не знаєте, то дайте пройти.

— Ха, драконокровна. Отже, ніхто не буде проти, якщо ми попустуємо, — мене спробували обійняти.

Я прямо розлютилася. Бертольд їм взагалі нічого не пояснив! Міг би сказати, що драконокровних у замку взагалі не можна чіпати!

— Ви що, божевільні? — я відступила від них.

Але вони такі величезні, а я…

У руках закрутилося полум’я. Ого, яке величезне. Сама здивувалася.

— Ану не підходьте!

— Тьоть, ну ти чого? — продовжив молодий. — Нумо повеселімося. Потім підеш у своїх справах. Усі ж знають, що ви, драконокровні, слабкі маги.

Око засіпалося. Тітка? Я — тітка?

Він знову підступив до мене. Інший теж підкрався непомітно. Ясно, справа закінчилася б чимось поганим. Вогонь у моїх руках згас. Молодий спробував мене схопити, але я ухилилася. Інший теж простягнув руку, але я відштовхнула його, скориставшись легким заклинанням відштовхування. Дуже слабким. Його вистачає, тільки щоби відштовхнути когось із силою, рівною силі дорослого чоловіка. Але ефект вийшов несподіваним навіть для мене. Другий гепнувся об стіну і сповз на підлогу як сльоза щокою. Перший від несподіванки зупинився і злякано подивився на мене, мовляв, не бийте.

— Я шукаю свого дракончика, а ви стоїте на моєму шляху.

— Та не було тут нікого, — зі страхом у голосі кинув молодий, дивлячись на свого напарника.

— А, ну тоді вибачте. І більше не смійте погрожувати дівчатам. Особливо драконокровним! — сказала я, суворо поглянувши на них. — Інакше підете служити на кордон.

— Так, пані драконокровна, вибачте нам.

— Пані Драгнев. І щоби більше жодну драконокровну в цьому замку не чіпали. І перекажіть своїм друзям, — сказала я, переводячи погляд з одного на іншого.

Навіть той, що осів біля стінки, кивнув.

Понабирали за оголошенням, називається.

Я попрямувала замком далі. Ну не могло такого статися, щоби взагалі ніхто не помітив. Але я раділа, що прийом, якому мене навчив король, спрацював. Колись, років десять тому, ми дуже добре спілкувалися. Молодими були. Моя сім’я часто приходила в замок. Ну й так траплялося, що з Габріелем ми частенько спілкувалися. Ось він і навчив в один із візитів. З ним тоді було весело. А чим старшими ми ставали, тим більше віддалялися одне від одного. У нього свої інтереси, у мене свої, але я однаково пам’ятала, як він до мене ставився. Як до рівної. Хоча інші хлопці, які бачили мою мітку, миттю пирхали й відверталися. Доти, поки на одному балу принц Габріель не покликав мене на танець.

Тоді він сказав, що зробив це заради мене. Що я гідна, навіть попри те, що в моїх жилах тече драконяча кров. Габріель мені допоміг, і відтоді чоловічою увагою я була не обділена. Ось тільки я тоді вже закохалася в погляд карих очей Габріеля. У нього самого.

Але мені потрібно було забути про нього.

Я почала зустрічатися з одним із синів міністра внутрішніх справ. Хлопець був симпатичним і ввічливим, але як з’ясувалося — усе це робилося тільки тому, що я дружила з королем. Тоді я відмовилася вийти за нього заміж.

Пам’ятаю, мама сказала, що даремно я так. І тоді вона сказала одну річ — мені потрібно забути про свою закоханість у короля. Мовляв, він ніколи не одружиться зі мною.

Спогади пробудили в мені теплу хвилю, що розтеклася тілом. Але ж до того, як він став королем, ми чудово спілкувалися. Він навіть став першим чоловіком, з яким я поцілувалася й не тільки…