Глава 4

Я кивнула і витягнула Лимара в коридор. Серце гарячково билося в грудях, а жар і тремтіння у тілі так і не вщухали. Треба було йому сказати про мітку, але… Я не хочу брати участь у цьому фарсі. Мені й так важко бачити його кожного дня, а тут він одружується і взагалі виганяє мене в інший світ.

Я торкнулася мітки на плечі крізь тканину. Ні, він би мене ні за що не обрав. Дурна Лея. Ну ось доросла жінка, а думки, як у п’ятнадцять років або у вісімнадцять. Той самий вік, коли ми вперше поцілувалися.

Ох, я просто згадую, а тілом пройшло приємне тепло.

Я кинула погляд на двері в покої короля. Це все через інший світ. Цілий місяць разом. Природно, мої почуття посилилися, і король цьому ще і як посприяв.

— Лимаре, ходімо шукати потраплянку, — я подивилася на незадоволеного дракончика, який обнюхував двері короля.

Він ще й загарчав заради пристойності на служницю, яка увійшла туди.

Де ж Свєта? Я вивела швидко Лимара в сад, дорогою попросивши в служниць хоч якусь подобу пакетів. І мені їх навіть дали.

А ось далі що робити — я не уявляла. Те, що мені вдалося дізнатися — учора в багатьох учасниць зникли мітки. Це означало, що вони вирушили додому. Але у Свєти була одна проблема — вона б не пішла додому без спеціального телепорту. У найгіршому випадку — її просто могли вигнати кудись за межі замка. Перед очима так і проносилися картинки, як бідна Свєта плететься вулицями. І ніхто не може їй допомогти. Вона стукає в будинки, просить їжу й дах. А потім виходить за межі міста. Влаштовується на нічліг у лісі. І… її з’їдає дракон.

А потім заголовки в газетах — «Напад у лісі. Дівчину з’їв дракон неподалік від королівського замку». «Шок-контент. Світлини дівчини, убитої драконом біля замку».

— Гр-рах, — Лимар стрибнув до найближчого дерева на бідного метелика.

Той вилетів крізь його кігті, але він уперто продовжував стрибати на нього.

— Лимаре, годі, — я потягнула його.

Може, даремно його взяла із собою? Але начебто нічого так. Я кинула погляд нагору. На мить мені здалося, що за мною спостерігали.

Бр-р, так можна стати недовірливою людиною.

Лимар зробив усі свої справи, і я потягнула його в замок. Так, де мені знайти потралянку? Припустимо, що її не з’їв дракон десь у лісі. Отже, вона могла бути в одній зі спалень замку.

Я застогнала, згадавши, що їх тут штук сто, і поки я все обійду…

— Ти б знала, як я злякалася, — за поворотом почувся жіночий голос. — Ти уявляєш? У замку завівся привид.

— Та що ти кажеш? — вторив їй інший жіночий, трохи нижчий.

— Так, я серйозно. Обладунки. Вони зі мною розмовляли.

Я завмерла, прислухаючись. Лимар завмер разом зі мною, обіймаючи хвостом ногу.

— Ти що, не могла їх магією вдарити?

— Якою магією? Це ж фамільні обладунки його Величності!

Ага, отже, це північне крило. Потрібно перевірити, що за обладунки, але відчуваю одним місцем, що там може бути потраплянка.

До північного крила йти не так далеко. Усього лише обійти весь замок. Взагалі, воно вважалося найбезлюднішим крилом замку. Його не любили ні слуги, ні навіть сам король. Він туди й зовсім наказав звалити весь сімейний мотлох, накопичений предками за сотні років.

Це найбільш нежиле і страшне крило. Але у зв’язку з відбором, навіть туди заселили учасниць.

Кігті дракончика цокали кам’яною підлогою, мої ж легкі туфельки майже не було чути. Я буквально залетіла в те крило й зіткнулася зі стражниками, які стояли на вході.

— Куди? — гаркнув один.

Ох, новенькі. Не впізнаю жодного.

— Туди.

— Там учасниці. Вхід суворо заборонений.

— Я — Лейра, помічниця секретаря його Величності. Ви зобов’язані мене пропустити.

— Нікого наказано не впускати, — повторили вони.

Ось же.

— Ще раз повторюю, — я наступила прямо на них. — Я — помічниця секретаря.

— Нам наказано нікого не впускати

— Але король дозволив мені.

— Ага, знаємо. Вам дозволив, ще комусь дозволив, — пробуркотів один.

Ах, так ось у чім річ. Точно, зацікавлені люди могли підкуповувати учасниць відбору. Але я ж працюю тут уже з вісімнадцяти років!

— Хлопці, ще раз повторюю. Я сюди прийшла, отже, я точно належу до цього замку.

— Нічого не знаємо. Нам наказано нікого не впускати.

Ось же. Шикарні виконавці. Точно! Керівник варти. Поки ще не прокинулися учасниці відбору, я маю знайти керівника варти!

— Доброго ранку, Бертольде, — сказала я в слухавку магфона й зиркнула на двох стражників.

— Здрастуйте, Лейро. А що ви так рано?

У мене аж око засмикалося.

— Ах, вибачте моє невігластво й те, що я вас розбудила, — улесливо сказала я.

Розуміла, що не можу сказати — «а чого ти стирчиш вдома, коли вже навіть король на ногах?»

— То що там? — запитав Бертольд.

— Мене не пропускають у північне крило, а король віддав наказ приглянути за учасницями.

— Леє, король спить і сни бачить. Не вигадуй.

— Узагалі-то, він уже на ногах. І вже пообіцяв усіх стратити, — не без усмішки в голосі сказала я.

Запала тиша.

— Та ти вигадуєш. Скільки я служу його Величності, ще жодного разу нікого не страчували.

— Що не означає, що його Величність не прокинувся, — продовжила я. — Мені терміново потрібно потрапити в північне крило.

А це я вже стишила голос.

— Якщо король Габріель дізнається, що я не можу туди потрапити, то буде дуже злий.

Я вже навіть уявила, наскільки злий.

— Гаразд, Леє. Але ти повинна будеш мені зробити послугу. Зустрінешся зі мною? — низько-хрипким голосом, яким тільки мурашки у юних дів викликати можна, запитав він.

І якби я не була вже закохана в короля, то розтанула б давно.

— Тільки якщо пан Триндін дозволить, — відразу додала я.

А що, зручно. Помічниць пана Триндіна ніхто не може чіпати. Навіть король… тільки якщо ми самі дозволимо.