— Ну що, як погуляла? — вдома мене зустрічала мама.
Судячи з її халату й теплих колготок — спати вона не збиралася.
— Нормально, — я по черзі стягувала чоботи.
— Познайомилася з кимось?
Мамі брехати не можна. Мама брехню відчуває, як справжня вівчарка — запах всілякого забороненого.
— Можна було і привести чоловіка додому, — продовжила вона.
На її обличчі розпливлася мила посмішка маніяка, якому тільки дай когось одружити.
— Мамо, у наш час привести когось додому неможливо, — усміхнулася я, знімаючи куртку. — Клуб не найкраще місце для знайомства з майбутнім чоловіком.
— Ой, усе можливо. А ти думаєш, хороші хлопчики туди не ходять?
— Поодинці — ні.
Мама похитала головою й пішла спати. Я ж побрела в душ. Змити із себе все, що відбулося в клубі.
Там уже стягнула плаття. Та що ж таке? Шкіра горіла, але на ній нічого не було.
Наступні дні були досить спокійними. Якби не ночі.
Я тільки заплющувала очі, як переді мною виникав образ Айдена.
Він ніби сидів у моїй кімнаті в кріслі й дивився на мене сплячу. Його очі горіли яскравим полум’ям. Вертикальні зіниці раз у раз ковзали кімнатою, ніби запам’ятовували її. Але ця ніч була іншою.
— Підійди, — я чула шепіт щоночі.
Мене глючить, чи що це? Так і з глузду з’їхати можна. Так, Кіро, галюцинації слухати не можна. Шоста палата завжди відчинена, але потрапити туди я собі за мету не ставила.
— Сам підійди, — буркнула я й перевернулася на інший бік.
Ще чого. Галюцинації мною будуть командувати.
Почувся шелест. Мені ставало спекотніше. Я висунула руки з-під ковдри, а потім і ногу.
Жар ставав усе сильнішим.
Я різко сіла на ліжку й мало не посивіла. Айден. Він стояв наді мною.
— Ти що тут робиш? — обурилася я, зовсім не радіючи своєму нічному гостю. — Я поліцію викличу.
Я різко підійнялася і… Я пройшла крізь нього. І видихнула. Це була галюцинація. Позаду мене нічого не було. Ну в мене й фантазії! Або я настільки самотня, що вже мій мозок показує мені мужика в моїй кімнаті?
Плече загорілося болем. Я притиснула до нього долоню. Пекло до жаху. Вибігла у ванну.
Я нервово глитнула. На моєму плечі чітко виднілася червона пляма: всередині тонкого кола проступав складний візерунок.
Паніка охопила мене. Це де я так могла поранитися? І головне ж — горіло ось це все, як факел Олімпійського вогню.
Я почала змочувати це місце прохолодною водою, навіть кремом натерла. Об що я так шкіру припекла?
Я зрозуміти не могла. Й адже це з’явилося тоді, коли до мене доторкнувся Айден. І ящірка ця! Що ж там сталося?
Вона ж мені привиділася. Це все не насправді було. Або насправді? Розігралася фантазія раптово, та й годі.
Ой, матінко. Так, Кіро, спокійно.
Величезних ящірок не буває. Та точно!
Але що ось це в мене на плечі? Я точно не пам'ятаю, коли могла так обпектися.
Я знову відкрила воду й доторкнулася до плеча. Яскраве світіння загорілося на шкірі. Я повільно відводила руку, а за кінчиками пальців ніби ледь помітні ниточки тягнулися від плеча.
Що це таке?
Я похитнулася, ледь не врізавшись у двері. Ось тільки шрам і не думав затухати. Він розпалювався ще сильніше.
Тонкі золотисто-помаранчеві нитки тягнулися від плеча. Вони ніби машинкою для шиття виткалися у величезне полотно, всередині якого виднілася гарна кімната. Та частина, яку я бачила, складалася з ліжка з балдахіном. Укривало на ній було червоного кольору. Кімната ледве-ледве освітлювалася свічками, які горіли на кам’яній стіні. Їхнє полум’я здригнулося, ніби повз хтось пройшов.
Світіння підкрадалося до мене все ближче і ближче. Я відчула, як край моєї нічної сорочки потягнуло туди, ніби пилотяг намагався засмоктати.
І можна було стояти й дивитися на це. Але я не збиралася. Я вилетіла з ванної й метнулася на кухню. Хоча краще б на вихід із квартири, і як чкурнути вулицями від цієї фігні зі світла. Але сяйниста арка не відлипала від мене. Вона тягнулася від мого плеча, ніби величезне зображення проєктора.
Я втислася у віконну раму. У поперек вперлися сковорідка й каструля. Світло поглинало мене й частину кухні. Насувалося невблаганно, огортаючи собою.
Потім спалахнуло яскраво й погасло. Позаду мене щось гепнулося на підлогу зі страшним гуркотом. А я опинилася в кімнаті, яку бачила крізь арку.
Світіння згасло, розчинившись у повітрі.
Мати моя жінка! Що сталося?
Я роззирнулася. Кімната начебто навіть більша, ніж я бачила крізь арку. Ого, тут навіть камін є. З обох боків від ліжка стояли тумбочки.
Крізь вікно виднівся місяць.
Де я?
Перше, за що я схопилася — сковорідка, яка лежала на ліжку разом із каструлею. Наскільки пам’ятаю, там повинен бути мамин борщ. Дивно, але каструля не перевернулася, і борщ не розлився. Уже добре. Якщо зі мною і коїлося якесь божевілля, то без їжі й зброї я не залишусь. Хоча насамперед я потерла своє плече, де вже не було ніякого шраму або відмітини! Так, це сон. Безумовно, сон. Тільки в ньому я могла опинитися незрозуміло де зі сковорідкою й каструлею борщу.
Що сталося? Я зрозуміти не могла, але вирішила зробити розвідку.
Перехопила сковорідку зручніше й попрямувала до дверей.
Стулки величезної шафи, яка стояла навпроти ліжка, скрипнули. Я виявилася занадто близько до неї.
Величезна фігура в усьому чорному попрямувала до мене. Лезо промайнуло в його руках.
Бам!
Я сама не зрозуміла, як завдала спочатку один удар сковорідкою, вибивши ніж, а другим ударом влучила в обличчя, коли він сіпнувся до своєї зброї. І все на адреналіні. Просто відчула в цю мить, що краще спочатку бити, а потім питати. Я, звісно, ніколи так не робила, але коли на вас йде з ножем хтось незнайомий, то краще не вагатися.
Щось не пригадую, щоби хтось зі мною спробував би познайомитися з ножем у руках. Зазвичай, з таким виглядом просять гаманець, а не серце.