Розділ 1. Три вершники

Під ногами солдатів було лише болото. Дощ і кров лилися без упину вже далеко не перший день, а тіла полеглих були поховані під багном, втоптані туди своїми ж побратимами. Там їхні залишки спробують знайти спокій. Але чи зможуть?

З одного боку, билась трьохсоттисячна величезна армія Об’єднаних Князівств, що завжди воювали між собою, але перед лицем небезпеки вміло ставали в один ряд та під один стяг. Їхні воїни були сильні та добре озброєні, а військо чисельне та готове віддати свої душі Маґурі, яка супроводить їх до Ірію.

З іншої ж сторони — Середземне Ханство, військо якого пішло зі своєї землі, взявши із собою жінок та дітей. Вони, тікаючи від небаченої раніше катастрофи, намагались знайти собі місце в найближчих державах. Але вони прийшли не як біженці, а як завойовники. Не менш добре озброєне, та набагато чисельніше військо Каганату, сунуло на Князівства як сарана, що просто хоче жити по-своєму.

Три вершники в накидках та капюшонах стояли на пагорбі та спостерігали за полем битви, що знайшло своє місце в низині. Вони лише щойно прибули, та зі страхом і цікавістю спостерігали за усіма діями командирів, що намагались хоч якось вплинути на солдатів, які ледь чули їхні накази. Лише один із них постійно переводив погляд на низькі хмари, що нависли над долиною, так, наче найцікавіше відбувалось саме там. Побачивши це, інші двоє теж перевели погляд догори. Але що вони там мали розгледіти?

— Ти що там побачила? — запитав найбільший за розміром вершник, що мав грубуватий, але все ще хлоп’ячий голос.

—  Тобі ж не однаково на те, що перед нами зараз битва? — додала і своє запитання інша вершниця, що мала лагідний дівочий голос.

Але третя вершниця не зреагувала, лише продовжила вдивлятись в хмари. Цим двом не зрозуміти, їм не побачити ті великі черепи, що просовуються крізь хмари, нависаючи над полем бою, та видивляються людські душі, що як неперервний потік йдуть до неба. Їхні кістляві руки хапають кожну душу та жадібно поїдають, забираючи будь-яку їхню надію на вічне життя в Ірію, чи тому місці про яке мріють ханські воїни.

Вона чула не лише удари зброєю, крики поранених солдатів та їхні бойові кличі, але і стогін тих душ, яким не пощастило бути захопленими. І муки їхні були набагато страшнішими.

Вже за мить зі сторони армії Князівств полетіли вогняні кулі. Запущені катапультами, вони несли страшну смерть тому, хто потрапить під них. Лише коли кулі пролетіли найвищу частину своєї траєкторії, можна було зрозуміти, наскільки високо насправді хмари, та настільки гігантські ті скелети, що звисали із них, наче занурившись у воду, щоб роздивитись дно.

Коли кулі із гучним вибухом впали на поле бою, вершниця, наче пробуджена від сну, відвела погляд від того місця куди весь час дивилася, перевівши його лівіше, де один із черепів направив свої порожні очниці на неї, завмерши, наче очікуючи чогось.

— Ні, нічого такого. Забираймось звідси, а то обидві армії вишлють за нами загони, прийнявши за ворожих командирів, — відповіла їм вершниця хриплим, теж молодим як і в інших, голосом, але наповненим якоюсь байдужістю та бажанням спокою.

Лише кивнувши, вони підігнали коней та направили їх в об’їзд поля битви. Перед ними ще довга дорога та багато викликів, і вони знають про це, тому у них немає часу для спостереження за ще однією битвою, що закінчиться лише сотнями тисяч смертей.

Зараз їхня дорога пролягала через ліс, що розкинувся прямо серед земель Князівств. Звісно, що вони могли обійти його, але в такий час безпечніше йти лісами, в яких часто зустрічаються дикі звірі, ніж шукати проблем дорогами, де постійно чатують бандити, дезертири та вороже налаштовані солдати, до якої б сторони конфлікту вони не належали. Спершу вони бачили лише  сотні пнів, що залишились після масової вирубки, для різного роду інженерних військових споруд. Та все далі, просуваючись в глибину лісу, зникли будь-які сліди присутності хоча б якихось людей.

В лісі ставало все темніше. Світло, що проходило крізь чорні хмари, остаточно втрачало свою силу під густим листям дерев. Але попри все, саме тут вершниця відчувала себе в спокої та безпеці.

Теплі спогади пробудилися в її пам’яті…