Діа

Невеличке шахтарське містечко на Волині. Час занепаду самостійної та щойно народженої України. Грабіж вугледобувних підприємств та продаж за копійки, новими власниками, дорогого обладнання у Польщу. Від відсутності засобів видобутку і збуту вугілля зупинка шахт, і разом із тим відсутність варіантів заробити кошти для колишніх шахтарів. Її тато був звільнений, без вихідного окладу, лікарняних і до того ж із річною заборгованістю по зарплаті, яку, до того ж, з’їла інфляція. Жили зовсім без грошей. Мати працювала у дитячому садочку. В 1999 році, 54 гривні складав дохід сім’ї із трьох людей. Сусіди - хто у Польщу, хто торгувати на ринок, хто у колгоспи сусідніх сіл. Батько, шахтар у другому поколінні і майстер, вважав ницим горбатитися на поляка, «барижити» на ринку чи працювати у колгоспі. Він обрав інший шлях, просто пити. Не шукав можливостей, а чекав, що все налагодиться. У дворі із своїми колегами вперто чекав на зміни, а щоб не було так сумно чекати – випивали, поступово звикаючи до пагубної звички і озлоблюючись на увесь світ, включаючи власну сім’ю. Далі частішали скандали вдома. Мати поїхала в Польщу, щоб хоч щось заробити для доньки старшокласниці, можливо назбирати хоч якусь суму для вступу, бодай до технікуму. За два роки вона розлучається із батьком. Той не припиняє пити.

Діана у випускному класі. Напівголодне існування із батьком п’яницею, пошук перспектив та усілякі можливі підробітки, щоб мати їжу. У дворі не одна така, їх там велика компанія подібних їй підлітків. Усі однакові. Усім тяжко і сумно. В усіх є лише мрії. Мрія в усіх однакова  – вирватися із цього вугільно – алкогольного пекла поряд із Європою. Куди? Міста! Великі і потужні, із надлишком можливостей і безліччю шансів жити по – людські. Ні, не заможно, не бути багатієм, а просто жити і знати, що їжа є не на сьогоднішній день, а мінімум на тиждень. Отаким ввижалося щастя. Але разом із тим і воно було надто далеке і надто не досяжне.

Коли у місто повернувся Віктор, хлопець із їхнього двору, стало зрозуміло, що він не навчався в КПІ, а набирався розуму в інших організаціях. Став міцним і впевненим, із металічним блиском у очах. Він швидко організував хлопців із їхнього двору і став наводити новий порядок у містечку. Ринок на оброк, магазини також, ментам – відкат за мовчанку і погляди у іншу сторону. Попередні кримінальні володарі міста – урки, із старої закалки, змушені були відступитися перед молодим і дуже організованим Віктором із його залізною дисципліною в організації. Поступово ставав господарем у місті. Це всі знали і ніхто не сумнівався у тому. Ті хто сумнівався, пожалкували про це. Били нещадно! Били по – голодному, так, щоб стало зрозуміло назавжди і не виникало сумніву у тому, хто тут головний.

Діана помічала його погляди на собі. Ні, вони були не масні. Не були хтиві і не були злі. Навпаки - залюблені. Вона молода, гарна до тиснення серця у грудях. І що дивно, не розуміла свою красу і владу, яку може отримати над чоловіками. Вчилася, мріяла про університет,  бодай в обласному центрі. А Віктор умлівав поряд, перетворювався у пластилін. Де й дівалася та зневажлива посмішка та злий погляд з - під суворих брів бригадира братви, де й бралися ті романтичні погляди та слова. Усі дивувалися! Міг мати кожну із міста та округи. Та марив лише нею – Діаною, яку уже давно усі звали Діа.

• Діа, ти мені потрібна, знаєш,- промовив Віктор, якось перейнявши її поряд із під’їздом.
• Як ті натовпи тупоголових, розфарбованих дівуль? – запитала пильно і впевнено вдивляючись у очі.
• Вони мотлох, ти справжня, ради тебе на все згодний,- пилко промовив.

Ледь викрутилася з його стальних обіймів боксера. Вдома ж допікав п’яний батько.

• Скурвилася, малолітка, заб’ю,- кричав він із піною на губах, - з відморозком зв’язалася…

Плакала і зубрила предмети на вступні іспити до університету, хоч шансів мало, але мусила спробувати.

Віктор насідав усе більше. Дарував квіти, дорогі подарунки, золото – срібло, електроніку.

Батько бачив це і обвинувачував:

• Ти хоч запитай і з яких трупів ті золоті персні!

Раз навіть вдарив її, після чергового п’яного напливу виховного процесу. Плакала, ридала у своїй кімнаті при зачинених дверях. Той бив кулаками у двері кричучи:

• Не буде моя донька хвойдою! Уб’ю курву…

Вибігла на вулицю. У дворі Віктор в автомобілі. Сіла до нього.

• Вези! – майже вигукнула, а у серці шрамом.
• Куди? – запитав.
• Куди хочеш! – відповіла збайдужіло.

Ніч провела у нього на квартирі. Після ночі відчувала лише біль і відчуття розриву із собою. Заспокоювала себе, що не погано ж буде. Краще ніж тепер, скільки можна виживати. Він гроші має, допоможе виїхати, вступити в університет. Сам же часто пропадає, певно, ще десь має житло.

Поступово заспокоїлася, звиклася із роллю коханки бандита. Стосунки розвивалися. Відчувала, що одна у нього. Що любить її, береже.

Справді є квартира у Луцьку. Задоволена. Оплатив навчання на рік. Економічний факультет місцевого університету. Мама радіє. Донька змогла пробитися. Батько сердиться, бо ж скурвилась. А вона щаслива, хай там як. Гарне, велике, ошатне місто. Університет, пари – семінари, група, навчання. Звичайно виникає симпатія. Одногрупник Сергій, розумаха і відмінник, щиро закохався в неї, шаленів, дарував подарунки, запрошував у кіно. Вона боялася і не могла зрадити, усе дав Віктор.

Він приїздив на день – два. Весь час був у справах . Вечорами брав своє у неї. Як повинність, ніби з полички. Інколи сердито, інколи ніжно, але завжди ніби не живу, мов лише тіло, без душі, без обличчя.

Одного разу просто вдарив по обличчю. Впала боляче, не розуміючи у чому річ.

• Курва? – запитав,- що то за хамло з тобою ходить?
• Одногрупник,- плачучи відповідає,- друг,- благально.
• Мочать друга зараз, точно в реанімацію загремить,- сердито викрикнув до неї,- щоб забула його, ясно!