Глава 6

— Дай йому спокій, — процідила крізь зуби жінка. Її обличчя знаходилося в непристойній близькості від мого, але темні очі були настільки мутними та нечіткими, що я навіть примружилась, аби тільки їх не бачити. Раніше навіть у стресових ситуаціях зір мене не підводив, а зараз все пливло перед очима.

— Що? Кому? — хотілося відштовхнути нахабну нападницю чи навіть викрутити її руку з ножем, але тіло, наче заніміло. Такого  давно не було.

На одній з фотографій, які показував Олег, безперечно була ця жінка — тільки з довгим волоссям. Якщо не помиляюся, її звали… Якесь рідкісне ім’я. Точно, Серафима.

Принаймні, він не помилився у тому, що вона здатна на злочин. Але отак нападати посеред білого дня на людній вулиці…

— Дай Олегові спокій. Він мій чоловік, — нас не розділяв навіть крок, але складалося враження, наче її похмурий голос лунав здалеку.

Це вже нагадувало масовий психоз. Якщо вірити почутим словам, Серафима не намагалась залякати мене та змусити відмовитися від справи, а лише хотіла, щоб я відчепилась від її любого чоловіка.

І що всі в ньому знайшли?

— Ми з Олегом знайомі тільки другий день і спілкувались винятково на робочі теми, — я намагалась говорити впевнено та спокійно. — Я не маю жодного стосунку до його особистого життя.

А якщо… Якщо вона скоїла вбивство через ревнощі? Чогось не було сумнівів, що вона здатна на таке. Вирішила, що якась випадкова дівчина склала їй конкуренцію, і напала на неї, як на мене зараз.

— Думаєш, я нічого не бачу й не помічаю? Я бачила, як він дивиться на тебе, а ти на нього! Навіть якщо ви ще не в стосунках, то саме ними все закінчиться.

Якби вона справді бачила, цієї б розмови не було. Навіть від уваги Олега не вислизнуло моє перекошене через неприязнь до нього обличчя.

— Запевняю вас, що не маю жодних романтичних намірів стосовно вашого чоловіка.

Вона стояла переді мною, але… Можливо, це наслідки недостатньої кількості сну? В голові, наче туман. Суцільна дереалізація… Я не відчувала приставленого ножа, доторку Серафими чи навіть її присутності. Але це все було! І я нічого не могла з цим зробити.

— Це його. Він точно належить йому. Він тобі подарував? — розпачливо видихнула Серафима після того, як дістала з кишені моєї куртки дармовис. Тепер вона безутішно розглядала його. Як тільки знала, де шукати?

Мабуть, шок минув, бо я відчула, що нарешті можу ворушити кінцівками. Насамперед я вибила ножа з руки жінки, чию увагу перетягнув на себе дармовис, відштовхнула її та відскочила від стіни, щоб мене знову не притиснули. Вуст Серафими лише на мить торкнулась презирлива усмішка.

В очах потемніло. Я приречено простягнула руку, намацала стіну й сперлася на неї. Здалося, що минуло лише кілька секунд, та й кроків я не чула... Але коли розвиднілося, біля мене вже нікого не було.

Я здивовано озирнулась, але Серафиму так і не знайшла — вона наче розчинилася у повітрі. Ножа, дзенькіт якого я чула під час зіткнення з асфальтом, під ногами теж не було. Може, я теж вже божеволію?

Рішення заявити в поліцію на неадекватну жінку сформувалось ще у перші секунди взаємодії з нею. Тому бажання негайно потрапити до відділення тільки посилилося. Я розвернулась, щоб продовжити шлях… І заклякла на місці.

Ця вулиця мені знайома краще за деякі провулки рідного району. Але тепер я стояла та не могла згадати, куди треба йти. Здається, потрібно дістатися до протилежної частини дороги…

Варто було зробити кілька кроків, як в голові запаморочилося, а світ перед очима закрутився й почав навертати дивні кола. Слух розрізнив сигнали та гуркіт машини, що проїхали у жахливій близькості.

— Жити набридло?

Сильні руки стиснули мої плечі та потягнули назад. Здавалося, що я втратила відчуття часу.

— Під кайфом чи що?

Насуплений чоловік зі шрамом на всю щоку зазирав до мого обличчя. За його спиною виднілась дорога без білих смуг. Пішохідного переходу ніде не було, а це значить… Що смерть посміхалась мені в обличчя, а незнайомець тільки-но врятував життя.

— Так… Тобто, ні. Все гаразд, — думки плутались, а язик заплітався. Чоловік не повірив. — Не підкажете, де підземний перехід? — до біса ту кляту дорогу. Краще перестрахуватися.

— Отам, — він кивнув вправо, але за мить окинув мене непевним поглядом, підняв руку та вказав долонею напрямок. — Вас провести?

Чоловік сумнівався, що я зможу пройти по прямій десяток метрів. Який сором. Але найгірше те, що ймовірно він мав рацію.

— Якщо вам не важко…

Чи він розібрав бурмотіння, чи просто не наважився покинути мене біля дороги, але вже за хвилину ми стояли біля входу у підземний перехід.

— Ви погано почуваєтеся? Ви дуже бліда. Може, подзвонити комусь з рідних?

Я почувалась немічною старенькою.

— Ні, дякую. Все добре. Я маю телефон. Просто заблукала.

Чоловік пішов, а я спустилась у перехід. Мені вистачило кількох хвилин, щоб усвідомити, що дарма я відмовилась від допомоги та дзвінка.