Глава 3

Шок від усвідомлення, що посередня дівчина вгризлась в мою ключицю, повернув мене до реальності. Я уперлась долонями в стіну та з силою відштовхнулась. Ліктем я вдарила в живіт та перекинула через плече розгублену нападницю, яка через легковажність не зафіксувала мої руки.

Я торкнула місця, яке вона вкусила. На пальцях лишилась кров. Я з огидою та жахом глянула на притихлу дівчину, що більше не намагалась атакувати й продовжувала лежати. Вона звернула до мене ображений погляд й повільно підвелась на ліктях:

— Боляче.

Ні, це вже край. З кишені вітрівки я дістала телефон, щоб набрати Сергія, що якраз мав чергувати в тому відділенні, напрямок якого я вказала дивному незнайомцю. Хай поліція шукає батьків дівчиська, що уявило себе вампіром. Вона ж явно перебуває ще й під дією якихось наркотиків.

Я приклала смартфон до вуха та підняла втомлений погляд на дівчину, але… На місці, де вона лежала, більше нікого не було. Я подумки приготувалась до нового нападу й швидко озирнулась.

— Дідько!

Під ноги кинулась величезна біла собака, через яку я перечепилась й впала на бруківку. Звідки вона тільки взялась?

— Олю? Олю, ти мене чуєш?

Екран телефона розбився, але дзвінок не скинувся. Я скривилась через біль в коліні та потягнулась за смартфоном.

— Так, — в провулку нарешті повіяло безпечною самотністю. — Я біля кафе. Тут відбувається якась чортівня.

— Зараз буду.

Сергій прибіг за кілька хвилин. Навіть куртку забув накинути на плечі. До того часу я вже добрела до найближчої лавочки, на якій чекала на наївного рятівника. У яку б прикру ситуацію я не потрапляла, чомусь завжди, коли в око впадав Сергій, мені не вдавалося стримати посмішку. Йому б з вічно розкуйовдженим світлим волоссям та блакитними очима янгола в кіно зніматися чи вірші писати, а не чергувати ночами у районному відділенні поліції.

Він провів мене додому й обробив рану на ключиці. На вдячність я напоїла його чаєм та нагодувала варениками, що залишилися від вчорашньої вечері з коханим. Станом на сьогодні вже колишнім коханим.

— Може, я все ж залишусь? Охоронятиму тебе.

Можливо, колись щира посмішка Сергія, який вперто упирався спробам випхати його з квартири, подіє належним чином. Але не цієї ночі.

— У тебе чергування, — я незворушно кивнула на двері.

— Я попередив, що можу затриматися. До ранку.

— Ти не уявляєш, наскільки важким був мій день. Я вдячна за допомогу, але якщо не хочеш нарватися на грубість, будь ласка, повертайся на роботу.

Я зачинила за Сергієм двері та написала керівнику, щоб наступного дня мене на роботі не чекав. Одного дня мало ж вистачити, щоб оклигати та заразом оплакати завершення довгих стосунків?

На жаль, виспатися та побути на самоті мені не судилося.

— Вам фотографію поранення та синців надіслати? — замість вітання почув мій керівник.

— Добрий ранок. Я б не телефонував, якби ти ночами не шукала клієнтів, що приходять до відкриття та наполегливо вимагають твоєї аудієнції.

— А ви впевнені, що моєї? Підозрюю, що ці клієнти навіть на ім’я мене не знають, — я точно пам’ятала, що нікому своїх контактів не лишала. Навіть з нічним божевільним не встигла познайомитися. Хоча, якщо це справді він, то я щиро здивована його завзятості.

— Знає, — я із запізненням крізь сон пригадала, що цю інформацію легко знайти на сайті агенції. — Якщо візьмеш цього клієнта, наступний тиждень можеш не з’являтися в офісі.

— Вже збираюся, — Руслан Андрійович завжди вмів переконувати.

— Я домовився з Сашком. Він тебе підвезе.

За пів години я вже дісталась до агенції у компанії мовчазного колеги. До цього ранку я не знала, що Сашко вміє водити автомобіль. Він настільки потайливий, що навряд чи в агенції знайдеться хтось, крім нашого безпосереднього керівника, кому відомо не тільки його ім’я.

Руслан Андрійович одразу відвів мене до клієнта, що сидів у його кабінеті, та залишив з ним наодинці.

— Ви завжди запізнюєтесь чи то зустріч з Аврелією далась взнаки?