9

Ранок видався по весняному теплим і погожим. У місті розквітали каштани. Максим пам’ятав, що у період цвітіння цих дерев Луцьк стає надзвичайно гарним, пахучим та святковим. Ще у часи студентства прогулювався каштановими алеями і тротуарами, насолоджуючись ароматом на красою.

І від такої краси і весняності настрій був позитивним. Так часто бувало у його житті,  коли хороший настрій, усе здавалося можливим та реальним. Приходила віра у розпочаті проекти, а разом із вірою цілеспрямованість та натхнення.

• Максе, годі мріяти,- вимовив бадьорий Амін із шматком круасана у руках,- поїхали до офісу.

Амін уже те необжите приміщення називає офісом – це добрий знак.

Під’їхали до офісу. Поряд приміщення очікувала Софія.

• Надзвичайно пунктуальна людина, - вимовив Амін,- не звично, як для таких вродливих українок, я от вчора своїх чекав тридцять хвилин, - реготав індус.
• Ти порівняв! – засміявся Максим,- людину - професіонала і ті твої безкінечні ігрища…
• Софіє, доброго ранку,- промовив Максим.
• Доброго,- відповіла та у своєму стилі  лаконічно, трішки грубувато і ніби захищаючись.

Максим відмітив, що сьогодні вона була у чорній футболці із написом англійською, але також на декілька розмірів більшою ніж був їй необхідний. Поверх була одягнена у плащик, у темні джинси і зручні кросівки. Максиму подобався такий вільний, трішки недбалий стиль. Він сам так любив одягатися, у цьому відчувалася свобода і не бажання йти на повідку у світу, реклами, моди, стимулюванню споживання, ніби присутня якась доля бунтарства та свободи.

• Я не хотіла б затримуватися довго тут,- промовила Софія,- прошу по - суті викласти ваші побажання по ремонту, інтер’єру, необхідності добудов, демонтажів та монтажів додаткових конструкцій. Зараз складемо з вами кошторис і під конкретні роботи знайдемо бригаду, хоча я думаю, що та яку я вам надала цілком може впоратися…
•  О ні, - заперечив Максим,- вони нічого не розуміють у будівництві, вони навіть не знають, що таке стиль «лофт»…
• Ну, що таке «лофт» не знає ніхто,- відповіла Софія,- але ми зможемо зробити те, що ви хочете.
• Маю надію…,- відповів Максим.

Планування і робота над проектом йшла швидко. Софія дійсно вражала розумінням процесу. Вона вдало і швидко  знаходила пояснення Максимових забаганок і вміло їх вписувала в проект. За три години увесь будинок був пройдений із внесеними правками в інтер’єр.

Ввечері до Максима зателефонувала Софія і попросила ключі від об’єкта.

• Бригада, до речі, та із якою ви не порозумілися готова приступати сьогодні.

Максим здивовано поглянув на годинник. Було майже сьома.

• Можливо вже завтра? – запитав у Софії.
• Як хочете! – відповіла та.
• А ви взагалі відпочиваєте,- запитав у неї.
• Взагалі не відпочиваю. Тоді до завтра…
• Софіє, Софіє зачекайте, - вигукнув у трубку Максим.

У слухавці були гудки. Він хотів десь запросити Софію. Мав бажання познайомити ближче із нею. Щось у ній манило. Та її нервозність, імпульс не міг не викликати зацікавленості. Але відчував, що вона надто віддалена від реальності.

• Дивна і приваблює,- лише промовив до себе.

Знову ж таки чому вона телефонує у вечері, так пізно для будь яких виробничих питань. Чомусь Максиму видалося, що вона зацікавилася ним. Він зрадів. Враз прийшла думка, що вона поряд із готелем. Думка здавалася реальною. Він миттю повірив у неї і кинувся до дверей, швидко спустився східцями із третього поверху і пройшов вестибюлем готелю. Тут були лише адміністратори, які щось тихенько обговорювали за стійкою і хихотіли. На вулиці були деякі люди, але серед них Максим не побачив Софію. Він пройшовся вздовж готелю і тротуаром вулиці поряд із ним. Софії не було.

Розчарування повільно вкрадалося у свідомість Максима. Він знав, що цей стан граничить у нього із нападом раптової депресії, із різкими болями у голові, відразу хочеться плакати, а далі паніка, яка штопорить його на місці, не дає можливості механічно ступити крок, а лише із примусу , вихвачує раптовими ударами у грудях, терпнуть руки, до того ж ноги наливаються свинцевими пластинами та утруднюють кожен рух.  Сісти, одна мрія виникає у цю мить у його свідомості.

Він якомога швидко, як міг зайшов у сквер, де під липами та каштанами стояло декілька лавочок. Сів на найближчу із них. Важко вдихнув і повільно видихнув повітря носом. Проробив таку дихальну гімнастику декілька разів, із кожним подихом все глибше і глибше вдихаючи повітря і якомога повільніше його видихаючи. Разом із тим розтирає пальці рук, повільно, кожен палець окремо. Поступово йому ставало краще. Повільно приходило заспокоєння. Вже за п’ять хвилин від нападу залишився лише холодний піт на лобі, легке запаморочення та сум та пустота у свідомості. Та пустота здавалася без розміру, всеосяжна, як і личить свідомості людини. І він відчував у миті полегшення, що він повинен її заповнити. Повинен заповнити ту порожнечу, але чим він поки не розумів. І цілком розумів, що то психологічна проблема, яку йому ще необхідно буде перемогти.

Максим озирнувся і побачив, що на лавах у віддаленому куті хтось сидить і уважно спостерігають за ним. Він трішки знітився. Чомусь у випадки нападів на очах сторонніх людей йому завжди ставало соромно. І що погано, ніколи такі приступи не атакували його на самоті.

Задзвонив смартфон.

• Так Аміне,- відповів.
• Ти де зник,- запитав той.
• Прогулююся.
• Чому голос такий кволий,- запитав,- що знов?
• Так, я у сквері поряд із готелем…
• Зараз іду, - схвильовано вимовив Амін і поклав трубку.

За хвилину він уже сидів поряд із Максимом і пильно та збентежено дивився на товариша.

• Все ж потрібно йти до лікаря, не може це бути просто так, потрібно глибоко проаналізувати організм…
• Аміне, ти ж знаєш що то, ти ж знаєш звідкіля і коли з’явилося…
• Ах Кеті – Кеті, де вона взялася на нашу голову?
• На нашу? – запитав усміхнувшись Максим.
• На нашу, на нашу, - розчаровано відповів Амін,- я теж от пожинаю плоди її життя…