5

Ранок гнітив. Яскраве сонце через кухонне вікно і відкриті двері у кімнату нагло пробудило її. Вона скривилася, закриваючи рукою обличчя, яке лоскотали настирливі промені. Софія повернулася спиною до них. На електронному годиннику, що стояв на тумбі конвульсивні, зелені цифри показували десяту годину. Потрібно підійматися. Вона взяла свій смартфон до рук. Повідомлення не було.

• Ну де ж він! – промовила благальним і печальним тоном Софія.

Не могла собі пробачити втрату. Не могла зрозуміти як їй надалі жити без світу їхніх стосунків, які так яскраво були прописані у їхніх повідомленнях. За цей час вона надто звикла до них. Знала, що це не зовсім у межі нормального сприйняття ситуації, але вона сама дозволила собі це божевілля і тримала межу. Мала від цього заряд на день. Маленьку втіху, яка тамувала біль. Зменшувала тяжкість її думок і підіймала настрій. Коли читаєш повідомлення, зі змістом:

Коханий: Сонечко, як спалося? Вірю, що день у тебе буде прекрасний. Буде чудовий настрій і все буде позитивно. Пригадуй мене, і тільки хороше…

Прочитавши повідомлення у неї відразу підіймався настрій. Вона швидко відписувала йому побажання доброго дня і бралася до справ. Так їй хоч, якось хотілося працювати.

Інколи приходила думка, що це дуже ненормально. І вона давала собі обіцянку не писати більше. Але вона підсвідомо брала до рук смартфон і писала нове повідомлення. Перечитувала старі і настрій підіймався. Ставало світліше і мирно у її спотвореному болем світі.

• Як тепер, тепер я не маю навіть змоги їх написати, боляче,- промовляла вона збираючись до агенції.

Дорогою до тролейбусної зупинки вона пильно розглядала таксі. Думала, що можливо побачить машину і впізнає її. Або водій впізнає розгублену пасажирку і поверне їй її річ. Але вона не могла пригадати ту автівку і до неї, також, ніхто не приходив.

Софія, прямувала від зупинки до офісного центру, де розміщалася їхня агенція понад парком. Раптом їй страшенно захотілося туди. Захотілося піти до річки, де вона із Вадимом найбільше полюбляли прогулюватися. Вона ніби відчула той момент, коли вони попід руки, повільно прогулювалися недільними вечорами парком. Як стояли і дивилися у тихий плин річки та насолоджувалися легким вітром із другого берега ріки. Софія відчула приплив радості. Вона посміхаючись прямувала по алеї. Попід ліхтарями. Милувалася деревами і рівно скошеними газонами. Ось тут, біля непрацюючого фонтану вони зустріли його керівника:

• Це моя кохана,- представив Вадим Софію її.
• А як же її звати,- посміхнувся керівник.
• Кохана, як же іще…,- посміхнувся Вадим.

Тоді вони ще мить посміялися і розійшлися у різні сторони. Софія пам’ятала, яка гордість її охопила і яку силу вона відчула від такого шквалу кохання. Від такої відвертості.

Вона прийшла у офіс весела і натхненна. Ніби отримала нове повідомлення, ніби їй наснився сон про Вадима. Відчувала радість і приплив сил. Захотілося працювати, але обов’язково не сидіти на місці. А йти на зустрічі, бути у місті, серед людей.

• Дивися, яка наша «сорочка», сьогодні радісна, уже напевне когось вкрутила,- почула Софія фразу, коли раптом повернулася до офісу забувши сумку.

Хвилину вона вагалася. Хвилину вона вважала, що не потрібно опускатися до їхнього рівня. Але її Вадим завжди говорив, що потрібно стояти за себе і своє, навіть коли противників більше, тому, що зрадити можна навіть своїм принципам.

• Ніна, це ти про мене щойно промовила? – запитала у білявки, яка найбільше із усіх дозволяла собі репліки у її адрес.
• А що? – єхидно запитала білявка,- правда очі коле…

Софія повільно підійшла до свого столу, взяла сумку, повісила її на плече. Далі наблизилася до неї і гучним ляпасом по її обличчю ошелешила офіс. Увесь колектив, який був суцільно дівочий, мовчки спостерігав за цим дійством.

• Ах ти ж сучка,- вимовила білявка Ніна,- за мить тут твоєї ноги не буде….,- і прожогом вилетіла із офісу.

Софія повільно повернулася до виходу. Вийшла у коридор і побачила, як до неї мчить заплакана Ніна і червоний від люті директор агенції.

• Софія, та що ви собі дозволяєте, це вже виходить за усі прийнятні норми поведінки,- волав він.

Білявка Ніна тихо гула біля нього, злостиво позиркуючи на Софію.

• Я просто не люблю пліткарок…,- лише промовила Софія.
• Пройдіть до мене у кабінет,- вимовив директор і помчав коридором.

Софія отримала розрахунок. Чималеньку компенсацію і бонуси за угоди, відпускні і ще якісь виплати. У той же день під єхидний смішок білявки Ніни покинула офіс агенції.

Коли вона вийшла на вулицю із пакетом особистих речей сонце ласкавим променем потішило її. Настрій повернувся у норму, ніби  і не було того  конфлікту. Софія не відчувала себе ні винною, ні ображеною. Їй було байдуже. Вона не хотіла витрачати життя на марудну возню із паперами у агенції. Вона не прагнула грошей. І вона не хотіла вислуховувати ті дріб’язкові плітки на свою адресу. Вона хотіла бути спокійною. Вона хотіла жити споминами, лише приємними споминами про їхні із Вадимом стосунки.