4.Такий хороший ранок

Марта розплющила очі й не одразу зрозуміла, що сталося. Вперше за останні пів року в її голові не було того липкого, сірого туману, який зазвичай приносили таблетки. Вона відчувала себе не просто відпочилою — вона відчувала себе новою. Тіло було легким, наче з нього викачали свинець і наповнили чистим гірським озоном.
​Вона сіла на ліжку й підняла праву руку. Жодної скутості. Жодного фантомного болю. Натомість усередині передпліччя з’явилася вона — пульсація. Це не було звичне биття серця; це був низький, вібруючий ритм, наче десь під шкірою в неї оселився крихітний електричний вулик. Ритм був швидшим за людський пульс, він жив своїм життям, вимагаючи руху.
​Марта схопилася, повна незрозумілої енергії. Ранішній ритуал, який раніше був тортурами, тепер здавався святом. Вона почала робити зарядку — і з подивом відчула, як її тіло гнеться з неймовірною пластичністю. Вона могла дотягнутися пальцями до підлоги, не відчуваючи жодного натягу в м’язах.
​Вона пішла до вмивальника, де над потемнілою керамікою висіло старе дзеркало. Марта набрала повні жмені крижаної води й хлюпнула в обличчя. Шкіра миттєво відгукнулася поколюванням. Вона взяла зубну щітку, але, глянувши у відображення, завмерла.
​Світло з вікна падало під гострим кутом, висвітлюючи її шию.
​Малюнок, який вночі здавався грою тіней, тепер проступив чітко. Від ключиці вгору, до самої щелепи, розходилися тонкі, як капіляри, зелені вени. Вони мали колір молодого моху або глибокої лісової води. Марта потерла їх пальцями, сподіваючись, що це бруд або смола тиса, але лінії були під шкірою. Коли пульсація в руці посилювалася, ці зелені нитки на шиї ледь помітно починали світитися, наче по них текла не кров, а рідкий хлорофіл.
​— Боже... — прошепотіла вона, торкаючись пульсуючої ділянки.
​Вона виглядала не як хвора. Вона виглядала як... частина цього лісу. Красива й водночас небезпечна. Її очі у дзеркалі здавалися більшими, а зіниці — глибокими озерцями, на дні яких спалахували золотисті іскри.
​Марта кинулася до шафи, гарячково шукаючи светр із високим коміром. Їй треба було це приховати. Треба було знайти логіку в цьому божевіллі. Але рука — її права рука — весь цей час продовжувала жити власним ритмом, мимоволі імітуючи рухи смичка в повітрі. Вона прагнула музики. І ця спрага була сильнішою за страх перед тим, що саме зараз проростало всередині неї. 

Марта не витримала. Спрага звуку стала майже фізичним болем, схожим на голод. Вона накинула светр, який кусав шию вовною, приховуючи зелені капіляри, і кинулася до віолончелі.
​Вона сіла, звично затиснувши інструмент між колінами. Рука підняла смичок — легко, впевнено, без жодного натяку на колишню слабкість.
​«Бах. Сюїта номер один», — наказала вона собі. — «Повернися до світла. Повернися до того, що ти знаєш».
​Вона заплющила очі й провела смичком по струні «ре». Але замість оксамитового, глибокого звуку класичного бароко з-під струн вирвалося щось інше. Це був звук сухої гілки, що ламається під вагою звіра. Це був шелест листя перед бурею.
​Пальці лівої руки на грифі відмовилися ставати в позиції. Вони почали жити власним життям, вибиваючи дикий, аритмічний дріб. Смичок не плив — він сік повітря, він виривав із віолончелі крики. Марта намагалася зупинитися, намагалася приборкати власне тіло, але пульсація в правому передпліччі стала нестерпною.
​Зелені нитки на її шиї під светром спалахнули холодом.
​Це не був Бах. Це була музика розкладу й росту. Марта відчувала, що кожна нота, яку вона видобуває, резонує не з залом філармонії, а з корінням дерев під хатою. Інструмент у її руках більше не був лакованим деревом — він здавався живою плоттю, що здригалася від кожного дотику.
​Вона грала все швидше. Дихання збилося. Вона бачила, як пил у променях сонця починає танцювати, складаючись у химерні фігури. Звук ставав таким густим, що його можна було торкнутися.
​Раптом ззовні долинув інший звук. Не музичний.
​Крик.
​Він був далеким, приглушеним відстанню й гущавиною лісу, але таким розпачливим, що Марта нарешті випустила смичок. Струна ще довго вібрувала, видаючи низьке, незадоволене гудіння.
​Марта підійшла до вікна, важко дихаючи. На дорозі, що вела до села, вона побачила групу людей. Вони бігли, розмахуючи руками. Чоловік у забрудненому ватнику — коваль Степан — тримався за голову й щось кричав, звертаючись до неба.
​— Пропав! — донеслося крізь шибку. — Як крізь землю провалився! Тільки що ж тут був, сопілку слухав...
​Марта відчула, як крижаний жах заповнює шлунок. Хлопчик. Сопілка. Вона подивилася на свою праву руку — вона все ще вібрувала, насолоджуючись щойно зіграною мелодією.
​«Якого кольору була та музика, що я зараз грала?» 
Марта вийшла на дорогу, і кожен крок до села давався їй з боєм. Усередині неї, десь під ребрами, оселився дивний, нелюдський холод. Це не було звичайне хвилювання, яке вона відчувала перед виходом на сцену — це був льодовий протяг, що гуляв порожнечею в її душі.
​Чим ближче вона підходила до перших хат, тим сильнішою ставала пульсація в руці. Вона відчувала тривогу людей раніше, ніж бачила їхні обличчя. Ця колективна паніка відгукувалася в її тілі нудотним резонансом, наче вона сама була камертоном, налаштованим на чуже горе.
​Село гуло, як розтривожений вулик. Люди збиралися купами, чоловіки хапали ліхтарі та мисливські рушниці. Марта бачила їхні перелякані очі, але замість співчуття відчула лише... іронічну відстороненість. Її нова сутність підказувала, що цей переляк — лише шум, дрібний і неважливий порівняно з величчю лісу. Від цієї думки їй стало по-справжньому страшно за себе.
​— Марто! — почула вона хрипкий окрик.
​Біля крамниці, на тому самому місці, де й учора, сиділа баба Орися. Сьогодні вона не була схожа на дивакувату стару — вона здавалася частиною самої землі, прадавньою і нещадною. Вона пильно дивилася на Марту, і її молочні очі наче прошивали светр із високим коміром.
​— Ти принесла його з собою, — проскрипіла стара, коли Марта підійшла ближче. — Ти пахнеш ним.
​— Я просто прийшла допомогти, — голос Марти здригнувся, холод усередині став майже нестерпним. — Що сталося з хлопчиком?
​— Хлопчик пішов за музикою, яку не мали чути людські вуха, — Орися різко схопила Марту за праву руку. Марта скрикнула — дотик був як опік. — Твоя рука... вона жива, а дитина — ні. Щезник не лікує просто так, дівко. Він переливає життя з однієї судини в іншу.
​Марта вирвала руку.
— Це не я! Я просто грала... я не хотіла нікому зла!
​— А ліс не питає, що ти хочеш, — Орися піднялася, її вервиця з вовчих зубів зловісно клацнула. — Ти стала його флоярою. Коли ти ведеш смичком, він веде за собою душі. Дивись на людей, Марто. Дивись уважно. Вони вже чують твою «хворобу».
​Марта озирнулася. Коваль Степан, чий син зник, на мить зупинив свій несамовитий біг і подивився на неї. В його погляді не було надії — там був дикий, первісний сумнів, наче він відчув, що від цієї блідої жінки віє тим самим холодом, який щойно забрав його дитину.


Марта відступила на крок, відчуваючи, як холод під ребрами перетворюється на гостру, колючу відразу. Слова Орисі здавалися їй божевіллям, старечим маренням, яке зараз, у стані загальної істерії, було небезпечнішим за будь-яку отруту.
​— Що ви таке верзете?! — вигукнула вона, і її голос прозвучав неочікувано гучно, змусивши кількох чоловіків поруч озирнутися. — Яка «флояра»? Яке «життя»? Я приїхала сюди лікуватися, я звичайна людина!
​Вона нервово сіпнула край светра, перевіряючи, чи надійно приховані зелені нитки на шиї. Пульсація в руці стала такою сильною, що пальці мимоволі стиснулися в кулак.
​— Я нічого не робила! — Марта вже майже кричала, звертаючись більше до натовпу, ніж до старої. — Ви ж бачили, як я приїхала — я ледь футляр могла втримати! Я прийшла сюди, бо хочу допомогти. Дитина просто заблукала, ліс великий, туманний... Хлопчик міг відійти на крок і втратити стежку. Це трапляється! Треба шукати, а не кидатися дикими звинуваченнями!
​Коваль Степан підійшов ближче. Його очі були червоними від сліз і безсоння, а важкі кулаки тремтіли.
— Вона каже правду, Орися, — глухо промовив він, хоча в його голосі все одно відчувалася тінь тієї самої тривоги. — Вона міська, вона й лісу то не знає. Як вона могла дитину заманити?
​— Вона не знає лісу, але ліс знає її, — просичала Орися, знову вмощуючись на свій ослін. — Йди, дівко. Йди в хащу. Шукай те, що ти «не робила». Тільки не плач, коли знайдеш відповідь.
​Марта не стала чекати. Вона розвернулася і пішла до групи чоловіків, які вже запалювали смолоскипи, попри те, що був день — у лісі під густими кронами завжди панував напівморок.
​— Я піду з вами, — твердо сказала вона Степану. — Я знаю дорогу до Чорного Потоку, я бачила, де він міг звернути.
​Вона брехала. Вона не знала, де звернув хлопчик, але вона відчувала магнітне тяжіння. Холод усередині неї вказував напрямок, як стрілка компаса. 

Ліс ставав дедалі густішим. Голоси чоловіків, їхні важкі кроки та тріск сухих гілок поступово віддалялися, стаючи фоновим шумом. Марта не помітила, як звернула зі стежки. Її вела не логіка, а той самий електричний свербіж у руці. Він ставав сильнішим, коли вона повертала праворуч, у бік глибокого яру, затягнутого молочним маревом.
​Коли вона вийшла на невелику галявину, де старі смереки переплелися гілками, утворюючи щось схоже на готичне склепіння, він уже чекав на неї.
​Северин сидів на камені, оброслому сивим лишайником, і ліниво крутив у пальцях тонку флояру. На ньому був той самий дивний одяг, але зараз, у напівтемряві, здавалося, що тканини взагалі немає — лише шари кори, сухого листя та тіней.
​— Ти! — крик Марти розірвав тишу лісу. — Ти, проклята потворо! Що ти зробив?!
​Вона підлетіла до нього, задихаючись від гніву. Її обличчя почервоніло, а вени на шиї під коміром светра пульсували так сильно, що шкіра почала слабко світитися зеленим.
​— Там дитина зникла! Маленький хлопчик! — вона замахнулася, наче хотіла вдарити його, але рука зупинилася в повітрі, натрапивши на невидиму стіну холоду. — Вони кажуть, що він пішов на звук сопілки. На твою сопілку! Віддай його! Чуєш? Негайно віддай його назад! Я не просила такої ціни! Я не хотіла цього!
​Северин навіть не поворухнувся. Він підняв на неї погляд — спокійний, майже нудьгуючий. Його очі світилися тим самим нестерпним смарагдовим вогнем.
​— Скільки галасу, Марто, — промовив він, і в його голосі почулася м'яка, отруйна насмішка. — Ти так емоційно розкидаєшся словами «хотіла» і «не хотіла». Але давай будемо чесними: вчора вночі, коли твоя рука знову стала живою, коли ти відчула силу, якої не дасть жодна консерваторія світу... хіба ти хоч на секунду подумала про ціну?
​— Я не знала! — вигукнула вона, і з її очей бризнули сльози розпачу. — Я думала, ти просто... я не знаю, що я думала! Ти вкрав дитину!
​— Я нічого не крав, — він повільно підвівся, стаючи на голову вищим за неї. — Ліс не краде. Ліс бере податок за вхід. Ти хотіла стати великою? Ти хотіла повернути свій голос? Що ж, Всесвіт любить рівновагу. Щоб одна струна зазвучала вічністю, інша має обірватися.
​Він підійшов ближче, і Марта відчула, як її гнів починає танути під дією його паралізуючого холоду.
​— Хлопчик не страждає, — Северин провів пальцем по її щоці, витираючи сльозу. — Він просто став частиною лісу. Можливо, він тепер — той самий вітер, що допомагатиме твоїй віолончелі резонувати. Хіба це не прекрасно? Ти тепер не просто музикантка. Ти — провідник. А провідникам потрібна енергія. Свіжа, чиста, не зіпсована містом енергія.
​— Ти чудовисько... — прошепотіла вона, відступаючи.
​— Я — це те, що ти сама покликала, коли плакала в подушку від своєї нікчемності, — він знову всміхнувся, і ця посмішка була гострою, як лезо. — І не обманюй себе, Марто. Твоя рука... вона зараз не болить, правда? Вона хоче грати. Марта хотіла закричати, але голос застряг у горлі, перетворившись на сухий хрип. Северин стояв занадто близько, і від нього віяло не смертю, а чимось набагато гіршим — нескінченним, байдужим життям, якому немає діла до людської моралі.
​— Іди, Марто, — прошепотів він, і його постать почала втрачати чіткість, розмиваючись у сірому мареві. — Твої друзі вже близько. Не змушуй їх чекати на «знахідку».
​Він зник раптово, наче його й не було, залишивши по собі лише присмак озону та запах гнилої хвої. Марта залишилася стояти посеред галявини, важко ковтаючи повітря. Холод під ребрами змінився на дике, тваринне тремтіння.
​Вона зробила кілька кроків убік, туди, де кущі ялівцю спліталися в густу стіну. Там, у самому центрі колючого сплетіння, щось біліло. Марта нахилилася.
​Це була дитяча шапочка. Синя, з маленьким помпоном. Але коли Марта простягнула руку, щоб підняти її, вона здригнулася. Тканина не просто лежала в моху — вона була прошита ним. Тонкі, смарагдові нитки, точно такі ж, як ті, що проростали під шкірою Марти, густо пронизували вовну, наче висмоктуючи з неї залишки тепла.
​— Боже... — вирвалося в неї.
​— ГЕЙ! СЮДИ! — розірвав тишу крик Степана десь праворуч, за яром. — ШВИДШЕ СЮДИ!
​Марта сховала шапочку в кишеню, відчуваючи, як та пече їй стегно, і кинулася на голос. Вона продиралася крізь чагарники, не відчуваючи болю від подряпин. Коли вона вибігла на невеликий схил, то побачила чоловіків. Вони стояли півколом, завмерши в німому жаху.
​Посеред невеликої вирви, на гілці старої, всохлої смереки висіло щось велике.
​Це була віолончель. Стара, потемніла віолончель її діда, яку Марта вважала загубленою десь у підвалах чи проданою ще роки тому. Але інструмент виглядав інакше. Дерево було роздутим, наче воно дихало, а лак пішов пухирями.
​Найстрашнішим були струни. Замість металевих дротів на гриф були натягнуті тонкі, напівпрозорі пасма. Вони були золотистими й неймовірно довгими. В сонячному світлі, що пробивалося крізь крони, вони виблискували, як павутина.
​— Це... це волосся, — прошепотів хтось із чоловіків, хрестячись. — Це ж волосся того хлопця... малого Івася...
​Марта відчула, як світ навколо неї починає обертатися. Вона дивилася на віолончель і бачила, як смичок, що висів поруч на сухій гілці, сам собою ледь помітно ворухнувся від подиху вітру. Струни видали тонкий, ледь чутний звук — ідентичний тій ноті, яку Марта взяла сьогодні вранці в хаті.
​Це був не просто інструмент. Це був вівтар.
​— Марто... — Степан повернувся до неї, його обличчя було білим як полотно. — Це ж... це ж твоє? Це твій дід на такому грав?
​Вона хотіла сказати «ні», хотіла втекти, але в цей момент її права рука сама собою сіпнулася. Пульсація під шкірою стала нестерпною, і зелені вени на шиї, приховані коміром, спалахнули так яскраво, що вона відчула фізичний жар.
​