Ціна материнської гордості.

    Є одна риса в тобі, Льоня, яка не може не викликати поваги. Ти — солідний, міцний, впливовий чоловік, мільйонер, перед яким інші затамовують подих. Ти давно міг би відгородитися від усього світу й жити виключно власним его. Але твоє ставлення до мами, твоя глибока повага до неї, готовність прислухатися і той час, який ти їй присвячуєш, — це направду прекрасно. Я завжди на боці тих жінок, які бачать у такій синівській відданості маркер справжнього, великого серця. Якщо жінка зуміла виплекати в синові таку прив’язаність, вона безперечно заслуговує на найвищу шану.

Але я не можу не помітити тіней, які ховаються за цим бездоганним авторитетом. Психоаналіз твоєї мами— це тонка матерія.

Мені вистачило однієї короткої розмови з твоєю мамою, щоб побачити те, про що ти, можливо, мовчиш усе життя. Мама — це перша жінка у всесвіті хлопчика. Вона має бути джерелом абсолютного прийняття, безумовного тепла і, головне, материнського співчуття до свого сина. Мати має відчувати кожен відтінок болю своєї дитини, захищати його вразливість, а не вимагати від нього вічної «ідеальності» чи грандіозних перемог.

Проте в тій нашій короткій зустрічі я відчула дещо інше. Щось, що змусило мене глибоко задуматися. Я побачила, що за твоїм прагненням бути залізним, успішним лідером і оточувати себе штучними «декораціями» стоїть не просто школа пікапу твого друга Вадима. Там стоїть дещо більше — тиха, вихована роками потреба відповідати її високій планці. Потреба заслужити ту саму любов, яку  мала б дати задарма.

Іронія в тому, Льоня, що навчаючи тебе бути сильним і непереможним для всього Дніпра, вона, здається, забула навчити тебе найпростішого — як бути щасливим у своїй людській вразливості. Як не боятися любити жінку так, щоб не тікати від неї після її щирого зізнання.

    Мати має відчувати кожен відтінок болю своєї дитини.  Вона — та єдина людина, яка зобов'язана дати своєму синові найголовніше право у житті: право бути живою людиною. Право на помилку, на слабкість і, перш за все, право на справжні, глибокі почуття.

Проте в тій нашій короткій зустрічі з нею мене вразило і навіть тригернуло зовсім інше. Я побачила жінку, яка цього права тобі просто не дала.

Для неї ти наче бездоганно сконструйований робот, Льоня. Проєкт, який зобов'язаний функціонувати виключно за її правилами, приносити правильні результати, будувати успішний бізнес і відповідати заздалегідь написаному нею сценарію. У її системі координат твої власні емоції — це зайва, майже небезпечна похибка. 

Мене вразила ця німа материнська установка: твій син може володіти мільйонами, керувати великими  підприємствами, але він не має права відчувати щось справжнє до іншої жінки крім мами. Наче весь твій колосальний ресурс любові й відданості має належати тільки їй одній, а будь-яка інша жінка на твоєму шляху — це загроза її залізобетонному авторитету.

І саме тут, Льоня, замикається твоє зачароване коло. Твоя мама вимагала від тебе бути роботом, а твій друг Вадим підсунув тобі методички з пікапу, які ідеально лягли на цю внутрішню заборону відчувати. Тебе змалечку вчили блокувати живе серце. Тому, коли двадцять три роки тому ти раптово зустрів мене й відчув те саме справжнє, неконтрольоване кохання, у твоєму всесвіті стався системний збій. Твоя психіка панічно злякалася власних емоцій, бо любити когось, крім мами — означало порушити її головне табу.

Ти зник тоді, бо щирі почуття робили тебе людиною, а тебе виростили як машину для досягнень. Мені щиро жаль, що ти став заручником цієї холодної матриці, де за успішним фасадом  мільйонера ховається хлопчик, якому найрідніша людина просто заборонила бути щасливим у коханні.

    Мама тобою пишається, вона в абсолютному захваті від твоїх мільйонів, твого статусу і від того, яким «важливим перцем» ти став у цьому місті.  Ти довів їй, що ти — найкращий, найслухняніший робот у її житті.

Але в мене до тебе лише одне просте, суто людське запитання: а тобі самому цього справді достатньо?

Чи достатньо материнського схвалення, щоб заглушити той тихий, але невблаганний голод за справжньою, живою близькістю? Чи рятують мільйони на рахунках, коли в душі панує абсолютна самотність?

Мені здається, ми обидва знаємо відповідь. Адже щасливі чоловіки, яким усього достатньо, не приходять під фейковими акаунтами Леоніда Соляра на чужі сторінки, щоб залишати там уїдливі й повні безсилої образи коментарі. 

   Щасливі чоловіки не намагаються через двадцять три роки довести жінці з минулого, що це вони її кинули.