Незабутня Леді ПО.

    Вадиме, ну ти хоча б своєю головою сам подумав перед тим, як писати цей бруд? Ти хоча б на секунду увімкнув свій хвалений розум профайлера?

Давай подивимося на образ тієї жінки, якою ти спробував мене таврувати. ПО на трасі — це глибока, безпросвітна людська трагедія. Це нещасні, зламані істоти, у яких немає майбутнього, немає захисту і немає імені. Це жінки-привиди, чиї тіла знеособлюють у тісних кабінах вантажівок за копійки, і про яких чоловік-водій забуває вже на наступний ранок. Їх не запам'ятовують. Їх не шукають. Їх стирають із пам'яті разом із дорожнім пилом.

І тут виникає твій абсолютний, анекдотичний абсурд.

Ти намагаєшся переконати себе і Леоніда, що я — ПО? Тоді відповідей мені на одне просте запитання: як це — бути придорожньою жінкою на годину, яку два дорослих чоловіка згадують через чверть століття? Майже двадцять п'ять років ви обоє носите в собі цей образ і не здатні його відпустити. Ви шукаєте мене через роки й кордони, вираховуєте моє ім'я, вистежуєте мої цифрові сліди у Фейсбуці, знаходите мене навіть в Німеччині — і все це лише для того, щоб під моїм випадковим лайком залишити цей таємний, дитячий плювок? Нагадати мені, що я нібито була "продажною"?

Невже ти не бачиш, як низько і безпорадно ви обоє впали? Намагаючись зробити мені боляче, ти мимоволі виставив ваш загальний психоз на посміховисько.

Якщо твоя теорія вірна, і я справді починала з такого безпросвітного дна, то подивися на мене зараз. Я живу в благополучній європейській країні. У мене є сім'я. Якщо дівчинка з траси нульових зуміла самотужки вибратися з такого пекла, переписати свою долю з нуля і побудувати своє життя в Німеччині — то я взагалі унікальна, геніальна людина з титановою волею. Я — феномен, перед яким тобі й твоєму транспортному магнату варто стояти на колінах.

По яких би твоїх кустарних методичках ми не рахували цей баланс, Вадиме, ти програв. Якщо я була тою, про кого ти пишеш, — я унікальна героїня, яка створила неможливе. А якщо я нею не була (а ми обоє знаємо істину) — то ви просто два божевільних чоловіка, які чверть століття моляться на фантом жінки, яку так і не змогли зламати. Невже твій НЛП-розум настільки заіржавів, що ти не здатний прорахувати навіть цей очевидний факт?

   Мені просто цікаво, Вадиме, на що саме ви розраховували разом із Леонідом, коли залишали цей зашифрований коментар у Фейсбуці?

Можливо, розрахунок був на те, щоб одним махом зруйнувати мій шлюб? Ви сподівалися, що мій чоловік побачить це клеймо, засумнівається в мені й повірить, ніби я справді приховую якесь брудне, продажне минуле?

Чи ви розраховували на те, що мої друзі та знайомі відреагують на цей напис і відвернуться від мене?

Чи може, ставка була на мою власну слабкість? Ви гадали, що у мене почнеться паніка, істерика, і я в страху перед вашим нафталіновим компроматом почну гарячково видаляти свої акаунти, блокувати сторінки чи відчайдушно благати вас про мовчання?

Чи отримати все це разом, влаштувавши мені тотальну психологічну диверсію?

Якщо так, то ваш план зазнав абсолютного, нищівного фіаско по кожному з цих пунктів. Постріл пройшов абсолютно  повз.

Я можу лише уявити, як Леоніда Соляра зараз внутрішньо перемикає від усвідомлення цього факту. Людина, яка звикла прораховувати масштабні транспортні маршрути й пишатися своєю залізною логікою, знову опинилася в ментальному кутку. Навіщо було так ризикувати? Навіщо взагалі було це робити? Намагаючись загнати мене в куток і знецінити, ви своїми ж руками підняли мою самооцінку до небувалих, космічних розмірів. Ви довели мені, що я настільки унікальна й значуща у вашому житті, що два дорослих чоловіка чверть століття носять мій образ у голові й вистежують мене через кордони.

 Дякую тобі, за цей комплімент моїй силі, Леоніде!

        И когда  легко и просто
        Вихожу на перекресток, 
        СТО автобусов в ряд неподвижно стоят,
         И они гудят— красоте салют,
        —Леди, как вас звут?— ПО? :)

        И опять  и  опять
        Кто-то будет вспоминать,
         И мечтать о встрече, 

        Пусть пройдут года,
        Не забыть никогда.

        Ах, яке ж це блаженство,
        Ах, яке ж це блаженство,
         Знати, що  я досконалість,
         Знати, что я ідеал.

   Бачиш, навіть Наум Олєв з  Максимом Дунаєвським  про нас написали в 80-ті :)