ЕПІЛОГ: ВОГНІ, ЯКІ НІКОЛИ НЕ ЗГАСНУТЬ

Занурений у нічну темряву світ ніби затих в очікуванні. Осінній вітер, що кружляє опале листя, шепотів стародавні заклинання. Пелена туману обвивала старий замок, покриваючи його магічними нитками, як сіткою, приховуючи від сторонніх очей.

На зовнішній стороні замку магічні бар'єри мерехтіли слабкими вогниками — ті, що цілий рік сковували Ліліт, не даючи їй вийти і не дозволяючи нікому наблизитися. Але зараз, напередодні Хеллоуїна, світло бар'єрів здригнулося і почало меркнути. Прокляття добігало кінця.

Усередині замку стояла цілковита тиша. Ліліт стояла на вершині головної вежі, дивлячись у темне небо, посипане рідкісними зірками. Вона була схудла, її обличчя зблідло, а під очима пролягли тіні — свідчення безсонних ночей, сповнених шаленими спробами знайти вихід. Але незважаючи на все, вона стояла гордо і прямо, стиснувши кулаки, і її червоні очі горіли рішучістю.

- Сьогодні, - тихо прошепотіла вона, піднімаючи руки вгору. - Сьогодні я звільню тебе, Тобі.

Чорні крила, що зметнулися, за її спиною перетворилися на потік магічної енергії. Її волосся закружляло, відриваючись від плечей, а червоне світло розливалося навколо, заливаючи башту багряним сяйвом. Окови, які цілий рік тримали її сили в полоні, одна за одною розкололися, перетворюючись на пилюку. Прокляття старійшин зникло, магічний бар'єр навколо замку почав танути, як лід під спекотним промінням сонця.

Ліліт стиснула зуби, спрямовуючи весь свій гнів і біль в останні рештки кайданів. І тоді пролунав низький гомін, що розірвав тишу. Здійнявся вихор, несучи геть пил кайданів і розплавлені ланцюги. Її сила знову була із нею.

Минув рівно рік із тієї самої ночі, коли все змінилося. Холодний осінній вітер шарудів пожовклим листям біля порога занедбаного особняка, що стоїть на пагорбі на відстані від людських поселень. Ліліт обережно ступала мармуровими плитами, тепер уже зовсім чужими, але колись знайомими, рідними. Її очі світилися м'яким блакитним сяйвом, начебто відбиваючи світло місяця, а кроки майже не торкалися землі.

Вона дійшла до узлісся, звідки колись почався її шлях з Тобі. Тут була межа двох світів – демонічного та людського. Кордон, який Ліліт тепер міг перетинати лише раз на рік, волею старійшин. Вона зупинилася на місці, де рівно рік тому вони попрощалися.

Все довкола здавалося спокійним, але всередині Ліліт панував справжній хаос. Вона не раз поверталася думками до того моменту, коли дозволила своєму другові пройти через трансформацію в демона. Тоді їй здавалося, що це єдиний вихід, щоб урятувати їх обох. Але якою ціною? Тобі, її світлий і добрий друг, перетворився на жорстоку, холоднокровну істоту. Хоч і зберіг у собі частку колишнього хлопчика, якого вона знала, Ліліт бачила - той, колишній Тобі, пішов назавжди.

Самотня сльоза скотилася її блідою щокою, коли вона заплющила очі й відчула ледь помітний імпульс у повітрі — слабкий слід демонічної аури, розмитий часом і відстанню. Ліліт мимоволі посміхнулася. Цілий рік вона провела на самоті, закрита в вежі. Старійшини не дозволяли їй залишати замок, а спогади про Тобі були її єдиною втіхою. Вона уявляла, як він зараз виглядає, ким став, що відчуває. Жаль обпалювало її серце, але разом з ним зароджувалася і надія.

— Я знаю, що ти тут, Тобі, — шепнула вона в порожнечу, озирнувшись навкруги. Ніяких знаків у відповідь, жодних рухів у тінях. Але її відчуття не обдурить - Тобі спостерігав за нею, як колись вона спостерігала за ним, залишаючись невидимою.

- Я відчуваю тебе. Ти змінився, і я також. Ми обидва стали іншими… — продовжувала Ліліт, тепер уже для себе, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі. — Але це не означає, що ми вороги. Я не забуду те, що було між нами.

Тиша тяглася довгі миті, але в якийсь момент тіні на краю лісу наче почали згущуватися. Її погляд, чіпляючись за цей майже непомітний силует, здригнувся. Обриси, ледь уловлені навіть для її гострого демонічного зору, перетворилися на постать, що нагадує високого чоловіка з чорними крилами, що розвіваються. Від нього виходила сильна демонічна аура, але Ліліт знала - це був він. Тобі.

Тепер він виглядав зовсім інакше. Високий, з граціозною поставою та похмурою величчю, Тобі випромінював міць справжнього демона. Його чорні очі блиснули у темряві, зустрічаючись з її поглядом. На секунду Ліліт відчула приплив страху — перед нею стояла істота, яка б знищила її одним рухом. Але вона стиснула кулаки і змусила себе не відвести погляду.

Тобі стояв мовчки, не рухаючись. Вони були так близько, і в той же час між ними тяглася ціла прірва. Ліліт згадувала його добру посмішку, щирий сміх, і шукала хоча б тінь цих емоцій у рисах його нового обличчя. Але все, що вона бачила, це нескінченна порожнеча. Дивлячись на нього, Ліліт розуміла, що він боровся із собою, з тією новою темрявою, що оселилася всередині. Він змінився... і вона також.

— Я рада, що ти живий, — тихо промовила вона, відчуваючи, як гіркота осідає в грудях. — І, напевно, це все, що має значення.

Тобі трохи нахилив голову, і Ліліт здалося, що в його погляді промайнув щось знайоме. Він зробив крок уперед, ніби збираючись щось сказати, але завмер. Ліліт витягла руку, але втримала себе від того, щоб наблизитись.

— Якось ми зрозуміємо, ким стали, ми зможемо знову поговорити… — її голос здригнувся, але вона продовжила, змушуючи себе триматися стійко. - Але не зараз.

Тобі підняв руку, наче хотів торкнутися її. Пальці, з яких ніби сочилася темрява, здригнулися в повітрі, але потім він прибрав руку, ніби побоюючись, що його дотик зруйнує її. Ще мить він дивився їй у вічі, а потім розвернувся, його крила розкрилися, наче чорні прапори. І перш, ніж розчинитися в тінях лісу, він тихо промовив:

- Я знайду тебе, Ліліт. Коли ми будемо готові.

Його голос звучав низько і загрозливо, але Ліліт відчувала в ньому щось, що нагадує обіцянку. Вона кивнула, не знаходячи слів. Коли його постать зникла в темряві, і аура розвіялася, Ліліт опустилася на землю, відчуваючи, як сльози, що більше не стримуються, потекли її щоками.