ПРОКАЗА МАЛЕНЬКИЙ ЛІЛІТ

У напівтемряві старого замку, прикрашеного гнилими гарбузами та повитими павутиною стінами, юна Ліліт стояла перед величезним дзеркалом, схвильовано поправляючи свою сукню. Її очі великі, як блюдця, мерехтіли від нетерпіння. Сьогодні був особливий вечір: її перший Хелловін.

"Ну що, ти готова, Лілі?" — пролунав оксамитовий голос за спиною. У дверях з'явилася її старша сестра, Скарлет, хижо посміхаючись і розглядаючи Ліліт з цікавістю.

"Майже... - пробелькотіла дівчинка, витягаючи крила і з жахом дивлячись на себе в дзеркало. - "А ти впевнена, що я зможу налякати їх?" - Запитала вона, покусуючи губу.

"Ще б! Цього року жоден із смертних не повинен здогадатися, що ти справжня", - розсміялася Скарлет, блиснувши іклами. - "Запам'ятай, тобі потрібно лише налякати хоча б одну дитину. І тоді ти отримаєш свій перший трофей."

Ліліт нервово озирнулась на свою невеличку колекцію. Два гарбузи з вирізаними злісними обличчями, які сестра колись подарувала їй, безглуздо посміхалися у світлі примарних свічок. Поруч із ними на полиці лежала скляна баночка з пилком нічних фей і дивна скринька, вкрита пилом століть. Це все, що вона зібрала за останні сто років. Ліліт опустила погляд — трофей для демона, здатного на справжні витівки, виглядав би солідніше.

"Іди ж, маленька Ліліт, настав час починати", - додала Скарлет, злегка підштовхнувши її в спину. Ліліт кивнула і зробила крок за поріг, відчуваючи, як її крила тремтять від хвилювання.

На вулиці тягнувся ряд однотипних будинків з різнокольоровими гірляндами та різьбленими ліхтарями з гарбуза. Діти носилися по дворах, голосно кричачи: "Цукерки чи життя!". Ліліт важко зітхнула, побачивши цих звичайних смертних. Вони нічого не знали про справжніх демонов і чудовиськ, які ховалися в тіні.

Вона пройшла повз кілька груп малюків, пробуючи то один вираз обличчя, то інший. Одна дівчинка в костюмі відьми захихотіла, побачивши її гримасу. "Смішно", - сказала та, знизуючи плечима. Ліліт знітилася.

Але тут її увагу привернув один хлопчик, що стоїть на самоті. Він був одягнений у простий костюм привиду, у руках тримав порожнє відерце. Ліліт підійшла ближче.

"Привіт", - прошепотіла вона тихим, зловісним голосом. Хлопець звів очі й глянув на неї.

"Привіт", - відповів він, але не відсахнувся і не закричав. Ліліт насупилась.

"Ти не боїшся мене?" — спитала вона.

"А чого мені боятися? Ти така гарна!" — збентежено посміхнувся хлопчик, і Ліліт розгубилася. Вона чекала вереску, втечі, ну чи хоча б слабкого крику від жаху. Але це…?

"Гарна?" - повторила вона. На її щоках проступив легкий рум'янець. Адже вона хотіла налякати його!

"А ти знаєш, що я справжній демон? Я можу... я можу..." - вона зам'ялася, не знаючи, що сказати.

"Знаю", - серйозно кивнув хлопчик. - "Але ж ти не зробила мені нічого поганого. Хочеш зі мною погуляти? У мене все одно немає друзів, з ким збирати цукерки."

Ліліт завмерла, вражена до глибини душі. Ніхто ще не пропонував їй… дружбу? В голові її вихором проносились думки. Адже вона демон. Їй треба було лякати, а не дружити! Але вона раптом згадала всі ті довгі вечори в порожньому замку, коли сестра дражнила її, називаючи маленькою невинною Лілі.

Повільно, мов уві сні, вона кивнула. І, взявши хлопчика за руку, пройшла з ним вулицями, збираючи цукерки. Жоден із смертних не здогадувався, що миловидна дівчинка з синім волоссям та великими очима — справжній демон. І лише один хлопчик у костюмі привиду знав її секрет, але нікому не сказав.

Наступного дня Ліліт повернулася додому. Сестра, що спостерігала за цим здалеку, зустріла її насмішкуватою посмішкою.

"Ну і? Скільки вересків? Скільки трофеїв?"

Ліліт усміхнулася, витягаючи руку. У долоні лежала звичайнісінька карамелька, обгорнута в блискучий папір.

"Що це?" - Скарлет здивовано підняла брови.

"Мій перший справжній трофей", - серйозно відповіла Ліліт. - "Друг."

Скарлет похитала головою, стримуючи сміх. Ліліт, гордо піднявши голову, прибрала цукерку у свою стару скриньку і ще раз подивилася на неї. Так, вона не змогла налякати нікого цим Хеллоуїном, але… можливо, в цьому й не було потреби?

Свято вдалося. І вона знала, що тепер вона має причину чекати наступного Хеллоуїна.

***

Після того, як Ліліт повернулася до замку, серед старих демонів поповзли чутки. Поголос про те, що маленький демон не злякав жодної дитини у свій перший Хелловін, але натомість приніс додому цукерку і став другом смертного, розлетілася замком швидше, ніж кажани на заході сонця.

Зібрання відбулося у підземеллі, біля старовинного каміна, де вічно тліло вугілля. За масивним столом сиділи троє древніх демонів: Рада Старійшин. Їхні очі світилися багряним світлом, а обличчя були настільки старі й зморшкуваті, що здавалося, доторкнися до них — і вони розсиплються на порох.

"Вона не годиться для нас", - прошипів старший із них, його голос звучав, як скрип незмазаних дверних петель. - "Пора відправити її туди, де їй саме місце - у нижні кола!"

"Вона ганьба роду", - кивнув другий демон, його чорні, як вугілля, пальці барабанили по стільниці. - "Дружба з людиною… нісенітниця!"

"Дайте їй ще один шанс", - несподівано для всіх подала голос Скарлет. Вона вийшла з тіні, її яскраво-червоні очі яскраво спалахнули, коли вона зустріла погляд старійшин. - "Дозвольте мені взяти її під свою опіку. Я підготую її до наступного Хеллоуїна. Якщо вона не впорається - я особисто відправлю її в нижні кола Ада."

Старійшини замовкли, обмірковуючи її слова. Нарешті старший повільно кивнув головою.

"Так тому і бути. Готуй її, але знай - часу в тебе мало."

Наступного вечора Ліліт знову стояла перед дзеркалом. Цього разу вона дивилася на своє відображення із сумнівом. У голові гудів голос сестри, яка невтомно твердила: "Ти повинна бути зліша. Грізніше. Забудь про милу Лілі. Забудь про друга-людину."

Але як вона могла забути? Хлопчик, який посміхнувся до неї, коли ніхто не посміхався… Це було справжнє диво. Ліліт не розуміла, чому сестра так наполягає на тому, щоб вона знову спробувала налякати людей.