Частина 5

-- Я йду в місто, -- сказала Наталя, не дивлячись на Карину. Хочу дещо купити.
-- Ти вб'єш себе, якщо підеш у таку спеку, -- Карина відклала телефон і здивовано подивилася на матір. -- Відпочинь після обіду, а пізніше сходимо разом. Я хочу придивитися подарунок для Юрчика.
-- Я вже достатньо відпочила, -- Наталя підійшла до дзеркала і підфарбувала губи. Нанесла на обличчя і руки захисний крем і вділа великого капелюха. -- Я тільки і роблю, що відпочиваю. Набридло. Зустрінемося пізніше на терасі. Вип'ємо кави перед вечерею. 
Наталя взула легкі сандалі і швидко вийшла з номера. Боялася, що Карина причепиться з нею. А їй хотілося побути на самоті. Щойно вона вийшла за територію готелю, як сонце нещадно почало пекти плечі. Вона пожаліла, що не накинула шалик. Вулиця була порожня. Жодного відвідувача в магазині сувенірів. Аптека, дитячий магазин, кав'ярні - все наче заснуло.  Навіть персоналу не було видно. Наталя крокувала вулицею, вдивляючись у вітрини магазинів у пошуках порятунку. Необхідно чимось прикрити плечі, поки шкіра не почала злазити клаптями. Здавалося, все завмерло від цієї немилосердної спеки. До того ж нестерпно хотілося пити,  вона так швидко вилетіла з готелю, що забула взяти води.
У пошуках спасіння Наталя звернула у вузький провулок. Будинки, що стояли майже впритул, зберігали трохи тіні і прохолоди. Вона відчувала бридкі струмочки поту на спині і шиї. Довгий білий сарафан липнув до ніг. Їй негайно захотілося опинитися десь, де є кондиціонер. Бодай трошки свіжого повітря і холодної води. Спека так змучила Наталю, що вона готова була розплакатися. Вже зневірившись знайти порятунок, вона повернула за ріг старого будинку і опинилася перед сходами, що вели вниз. Наталя полегшено видихнула.
 Невеличка кав'ярня розташувалася в підвальному приміщенні. Просто гуляючи вулицями, нізащо не побачиш її. Всього кілька столиків під альтанкою з дикого винограду. Наталя сіла в дальньому кутку, ближче до товстих рятівних стін. Вона витягнула ноги, що пекли від утоми, і притулилася головою до прохолодного каменя. Через кілька хвилин вона відчула на собі чийсь погляд і розплющила очі.
 Перед нею стояв не надто молодий чоловік. Коротко стрижене чорне волосся і темні очі, що дивилися на неї. В тому погляді не було тієї зухвалості, що в персоналу готелю. Ті дивилися так, наче хотіли сказати: «Бідолашна. Така гарна і сама». В його погляді було тільки співчуття. Щойно побачив, як Наталя звернула на нього увагу, він підійшов до столика. В руках тримав запотілу карафу і склянку. 
-- Води? Сьогодні здуже спекотно. Еге ж? – з легким акцентом звернувся він до гості.
Наталя випила воду і протягнула склянку за добавкою. 
-- Ви врятували мене від загибелі, -- вона подарувала чоловіку чарівну усмішку. І дуже здивувалася, побачивши, як він знітився, потупив очі. Він зовсім не збирався залицятися до неї. Це зачепило її. Зазвичай чоловіки поводяться більш вільно. Відразу підсувають стілець, починають «тикать». Не раз їй доводилося відшивати нахабних залицяльників. 
-- Що ви робите на вулиці в таку спеку? У нас у цей час всі від мала до велика відпочивають. 
-- Я встигла помітити. Я шукала магазин, хотіла дещо придбати, але виявилося, що все зачинено. Зовсім не типово для курортного містечка.
-- О, наше місто дотримується традицій. Жоден господар не дозволить собі працювати під час сієсти. Але це не надовго. Тільки-но сонце поверне на захід, вулиці знову оживуть, зашумлять. Буде гучно грати музика і кричатимуть торговці, закликаючи покупців. 
Раптом він замовк, обдумуючи наступну фразу. І ніби наважившись, сказав:
-- Можна у вас дещо спитати?
-- Звісно, -- сказала Наталя і полізла в сумочку в пошуках хустинки. В прохолоді напівпідвального приміщення було краще, ніж під сонцем, але піт все одно дрібною росою збирався на підборідді.
-- Чому така гарна жінка гуляє містом сама? Не всі місцеві можуть стримати емоції, коли бачать красиву самотню жінку. Чому ви не взяли з собою дочку?
Наталя вмить забула, що шукала в сумочці і поглянула на співрозмовника.
-- Звідки ви знаєте, що  я приїхала з дочкою?
-- О! Це просто,-- чоловік взяв стілець і сів поруч, -- я працюю фотографом у вашому готелі. Бачив вас удвох на пляжі. Доросла дочка у такої молодої жінки! О, ні! Пробачте мені! Це, мабуть, ваша сестра.
Наталя скривила губи в презирливу посмішку. Старий жарт. Зовсім не викликав тих емоцій, на які розраховував чоловік. Але вже через секунду вона переконалася, що йому дійсно було ніяково. В сум'ятті він вскочив з місця і зник в приміщенні. Наталя намагалася розгледіти в темному коридорі, що він робить, але нічого не було видно. Вже зовсім скоро він повернувся. Поставив на столик тацю з двома чашками кави і піалу з рахат-лукумом.
-- Пробачте мою балакучість. Дозвольте залагодити провину.
Він виглядав таким засмученим, що Наталя засміялася. Вона підсунула чашку до себе.
-- Не треба вибачатися. Карина дійсно моя дочка. Дякую за комплімент, хоч і невдалий.
-- Я погано говорю українською, -- виправдовувався незнайомець, -- мама навчила мене мови, але розібратися в тонкощах спілкування дуже важко.
-- Ваша мама з України? -- Наталя довгими нігтями підхопила квадратик лукума і відправила його до рота. Цукрова пудра припорошила покриті прозорим блиском губи.
-- Так. Батько вчився там і познайомився з мамою. А коли закінчив навчання, вкрав її та привіз на батьківщину, -- він посміхнувся, і Наталя замилувалася білосніжною усмішкою,  всміхнулася у відповідь.
-- І часто у вас крадуть наречених?
-- Не часто. Тільки якщо наречена згодна.
Їхня бесіда була така невимушена, ніби зустрілися два старих приятелі. В голові Наталі раптом сяйнула думка, що вона фліртує з цим красивим чоловіком. Чорне волосся і темні, майже чорні очі. Біла бавовняна сорочка не приховувала міцних широких плечей. Якщо провести по них рукою, можна відчути кожен м'яз. Наталя раптом злякалася своїх думок. Їй здалося, що він здогадується, про що вона зараз думає. 
-- Наталя, -- протягнула вона руку.
-- Мухамед, -- він легенько торкнувся її пальців.-- Так, це ім'я вже набило вам оскому, тому ви посміхаєтеся. Але що я зроблю? Це найпопулярніше ім'я в Єгипті.
-- Я сміюся не з вас. Просто мені дуже добре тут зараз. І кава така смачна, хоч я і не розумію, як можна пити гарячу каву в таку спеку.
-- В Єгипті кава не просто напій. Це спосіб показати свою приязнь чи навпаки, кавою скріплюються брачні і ділові союзи. Це філософія життя. Головне -- обрати правильні зерна. Ну і... компанію.
-- Мені пощастило з компанією. Дякую за гостинність, -- Наталя подивилася на обрій. Велике червоне сонце ось-ось мало сховатися за горами.-- Час повертатися. Дочка буде хвилюватися.
-- Так. Скоро буде зовсім темно. Небезпечно ходити самій у вечірню пору. Я вас проведу.
Мухамед заніс посуд всередину. Повернувся із запітнілою пляшечкою води.
-- Ви не зачинятимете кав'ярню? -- Наталя звернула увагу на двері, коли вони вже піднімалася сходами.
-- Там немає нічого цінного. Та і всі знають, що це моя кав'ярня, тож ніхто не насмілиться зайти в мою відсутність.
-- Ви бандит? -- злякалася жінка.
Мухамед розсміявся. Він сміявся довго. Тримався за живіт і хлопав себе по колінах. Нарешті витер сльози, що виступили на очах і сказав:
-- Давно я так не сміявся. Дякую. Розвеселили. Ні, я не бандит. Мій батько лікар.
-- І що? -- не зрозуміла Наталя.
-- Його дуже шанують в нашому місті. Він допомагає людям. З бідних не бере грошей. А наші люди вміють бути вдячними. І навпаки -- якщо когось не полюблять, то вже до скону.
-- Чому ж ви не продовжили династію? Не хочете рятувати людей?
-- Краще бути хорошим фотографом, ніж поганим лікарем. Ну ось ми і прийшли.
Дійсно. Наталя і не помітила, як перед нею виріс високий мур з неоновою вивіскою. За бесідою дорога видалася вдвічі коротшою. З жалем вона попрощалася з Мухамедом і зайшла в яскраво освітлений прохолодний хол. Проходячи повз вітрину магазину східних парфумів, вона за звичкою повернула голову, щоб помилуватися своїм відображенням, і помітила, що Мухамед досі стоїть біля входу і дивиться їй в слід.