Епілог

Ми знаходилися на відстані п’яти кроків один від одного.

Вовк і я.

Звір чомусь зволікав, не поспішав нападати чи втікати. Не те щоб я скаржилася, просто не розуміла, що йому від мене треба.

- Не бійся, – прогарчав перевертень, - я не заподію тобі шкоди.

- Чому? – надії на це в мене, одначе, було мало.

- Бо я… – вовк раптом почав зменшуватись і зовнішньо деформуватись. Уже за декілька секунд переді мною стояв колись найкращий друг Робін, що знайомим, майже, рідним голосом закінчив: - кохаю тебе.

Сказати, що я була шокована, – нічого не сказати. В мене від такої заяви мову відняло.

- Розумію, що це дуже неочікувано і що ти налякана…

- Налякана? – майже істеричний писк. - Ти щойно вбив десятки людей.

- Котрі хотіли завдати тобі шкоди, – з натиском додав хлопець.

- А через кого все це сталось зі мною? – питання було риторичним, бо відповідь ми обоє знали. - Мій друг би так ніколи не вчинив, – завважила гірко.

- Бо я не Робін, – роздратовано видав крізь зуби тепер уже незнайомець, - і ніколи ним не був.

- Про що ти? – голос мимоволі затремтів.

- Хочеш знати, що сталось із твоїм другом? – перевертень зробив кілька різких кроків у мій бік, я відступила, злякано зупинившись за п’ять кроків від прірви.

- Ти… – не змогла озвучити свою здогадку.

- Так, убив його, – спокійно кивнув головою фальшивий Робін, - у день, коли ти стріла лестригонів. Твій вовчисько кричав, як дівка, коли я знімав із нього скелет.

Мені раптом зробилось недобре. Ноги почали труситись, до горла підійшов нудотний порив, перед очима все поплило… Отже, тієї ночі мені таки не здалося, це крик друга мене розбудив.

- Для чого? – тільки й змогла вимовити.

- Ти цього не пам’ятаєш, але ми вже раніше бачились, – укотре шокував мене чоловік. - Декілька років тому, після сутички із проклятим Сеттером, я напівмертвий упав на подвір’я будинку, де тебе тримали. Думав, стріну свій кінець, одначе твоє добре серце пожаліло підбитого ворона. Спершу я сприймав тебе, як ворога, як простий розхідний матеріал, утім потім ти звабила мене своєю турботою, ніжністю. Ніхто й ніколи не був зі мною настільки щирим. Ніхто й ніколи не ділився зі мною останнім. Ніхто й ніколи не любив мене так, як ти любила свого пернатого друга…

З кожним новим словом цього створіння мені ставало все гірше й гірше. Разом із тим я жадала більшого. От воно – те шукане джерело інформації, єдина жива істота за останні декілька років, що знає, хто я.

- Та я не дозволяв почуттям поглинути себе, бо розумів, що тобі не жити довго. Зрозумій, ти потрібна була нам для великої цілі, котра не передбачала твого порятунку. І я справді думав, що після ритуалу ти загинула, бачив твоє бездиханне тіло. І коли знову стрів у в'язниці Удеї, не повірив своїм очам... Я був тим божевільним Арчі, що завжди вився за тобою хвостиком! Твоя поява здалась мені дарунком долі, от тільки той вовк заважав, як набридлива муха. Весь час вився поруч, навіть не приховував свого особливого ставлення до тебе. І мене це не аби як злило. Тоді я вирішив позбутися його. Спершу випустив гарпій, давши їм каплю крові перевертня для орієнтації. Але ці нікчеми сплутали хлопця з його батьком. А потім наслав лестригонів, котрі стріли в лісі Арсенового помічника й не стримали свого голоду. Коли дізнався, що вони й тебе ледь не вбили, спопелив обох відразу. Втім це нічого не змінило. Вермунд відчув у тобі магію і викрав прямо з-під мого носа. А згорів би він у пекельному вогні Хаосу! – злісно прокричав чоловік, після чого продовжив уже більш спокійним тоном: - Дізнавшись, що ти вирішила навчатися в академії, я створив майже геніальний план: захотів стати Робіном, котрого ти так любила, й долучитися до твоєї освітньої ідеї. Гадав, навчання допоможе нам зблизитися...

- Ти монстр! – перебила я допельгангера. - Ми ніколи не змогли б бути разом, бо Робіна я любила як брата! – під кінець мене прорвало на сльози. Душа розривалася від почутого жаху і співчуття. Мій найкращий друг, мій Робін загинув через мене...

- Селесто! – долинув стурбований голос ректора.

Здригнувшись, роззирнулась довкола та виловила поглядом одразу декілька фігур, що бігли до нас зі сторони лісу. Насилу розпізнала в них трійко кращих друзів, а також Арсена Сеттера в компанії вартових, а найголовніше – Верана Армстронга.

- Розкажи мені все, що знаєш про мене. Хто я? – звернулась вимогливо до перевертня.

Я чудово розуміла, що іншої змоги поговорити з ним може більше й не бути, а тому хотіла знати все, що знає він. Або хоча б щось.

Хлопець мовчав. Важко дихаючи, злим поглядом він споглядав на моїх спізнілих рятівників.

- Будь ласка, – повторила вже з меншим тиском.

Після декількох секунд сумнівів, вовк рішуче глянув на мене, після чого різко згорбився й виріс у зрості. Його людське тіло набуло примарного образу, котрий із розгону увійшов у моє тіло.

- Не стріляти!

- Брате, ти їй нашкодиш…

До мене долинали ледве чутні голоси. Це були, швидше, їх примарні відлуння, сама ж я опинилась посеред білісінького туману, що оповивав моє тіло з усіх сторін.

- Не бійся, це тимчасово, – голос Робіна звучав просто із простору.

- Що відбувається? Ти вбив мене?

- Я б не посмів, – холодне дихання торкнулося моєї потилиці.

- Тоді як це розуміти? – мене переповнювало хвилювання.

- Я увійшов у твоє тіло. Одна зі здібностей допельгангерів, про яку мало хто знає.

- І? Що тобі треба? – я безрезультатно роззиралась, намагаючись вихопити поглядом бодай щось.

- Я не зрадник своєму володарю, тому багато не скажу. Але чесно віддячу тобі за твою доброту певною інформацією. Розкажу легенду.

- Легенду? – здивувалась.

- Слухай уважно! Висновки, які ти зробиш, або допоможуть тобі, або знищать тебе, – голос допельгангера звучав напружено, навіть владно. - Дві кровні сестри, різні, як день і ніч, змалку ворогували. Молодша була улюбленицею сім’ї, через призначення, котрим її нагородила доля. Старша ж вічно потопала в ревнощах і ненависті, що кінець кінцем змусили її зробити крок назустріч темряві. Сім’я, дізнавшись про зв’язок першої дочки із Хаосом, і переймаючись майбутнім другої дитини, прийняла рішення вилучити зрадницю з родового реєстру, викинути її у світ, мов непотрібне кошеня. Молодша ж продовжувала рости в розкоші та турботі, вона не знала ні нужди, ні холоду, ні страху... Через десять років дві сестри знову зустрілись. От тільки в пам’яті молодшої дівчинки спогади про старшу сестрицю геть зів’яли. Та остання пам’ятала всі образи й нещастя, що впали на її плечі з появою в сім’ї другої дитини. А тому вирішила мстити. Вона відшукала майже легендарну скарбницю першого у світі дракона і взяла звідти артефакт, здатний змінювати облік. Жодне закляття світу, жодна магія не змогли би відчути його дії. Творець цього дива мав справжній талант!