За Межею Зору

Місто повільно вмирає, але ніхто цього не помічає. Воно дихає крізь каналізаційні решітки, блимає вікнами, як втомленими очима, і щоночі ковтає чиїсь імена. Кажуть, зникають діти. Кажуть, це трагедія. Для мене це звучить як вирок, який просто ще не дочитали до кінця.

Я шукаю їх серед запаху сирості, у шурхотінні пакетів на порожніх вулицях, у відбиттях скла, де реальність тріскається, мов стара фарба. Іноді мені здається, що темрява — єдина чесна річ у цьому місті. Вона нічого не обіцяє. Вона просто забирає.

Люди дивляться на мене й бачать поліцейського. Я дивлюся на людей і бачу уламки історій, які вже ніхто не розповість. Світ навколо розсипається на символи, знаки, напівстерті спогади. І серед них ходять ті, кого не повинно існувати. Вони мовчать, але їхня тиша голосніша за крики.