Частина Перша:По ту сторону "Стіксу"

Розділ І

Вільям падав у ліс, який не мав кінця. Кожне дерево тремтіло, ніби дихало, а земля під ногами перетворювалася на холодну рідину. Повітря гнітило його, прилипало до обличчя, і в ньому пахло мокрими мішками.
Він бачив тіла — чи це були вони насправді, чи його пам’ять створила їх із тіней? Мішки рухалися, колихалися, шепотіли його ім’я. Він хотів відвести погляд, але очі самі втрачали орієнтацію: його поле зору згорталося, стискалося і розпадалося на шматки, як розбиті дзеркала.
Оскар стояв посеред хаосу. Його обличчя мінялося щохвилини: спершу дитяче, невинне, потім чужинське, холодне, як мармур. Вільям бачив його очі у кількох місцях одночасно — над головою, під ногами, у власному відображенні. Він намагався закричати, але його голос розпався на шепіт, який повторювався нескінченним ехом.
Монстр був там і водночас його не було. Він ковзав між деревами, і тіні на землі перетворювалися на зуби, на руки, на повітря, що стискало Вільяма. Кожен крок монстра відтворювався у мозку Вільяма, множився і перетворювався на нескінченну серію кошмарів.
Вільям відчував, як реальність починає танути. Він бачив себе одночасно старим і молодим, живим і мертвим, але Оскар залишався один. Його син стояв, спокійний, мовчазний, а очі сяяли холодною правдою: він знав, що батько боїться не монстра, а себе.
Повітря стало густим, мов мед, а тіні — плоттю, яка тягнула його вниз. Вільям падав у нескінченність, але разом з падінням його страх множився: він розумів, що це не сон і не реальність. Це він сам, розбитий на шматки, і цей кошмар був його тілом і розумом одночасно.
Монстр підкрався ближче. Він був у кожному подиху, у кожному погляді Вільяма, і коли темрява його поглинула, хлопчик стояв, нерухомий, і дивився прямо у його душу.

«Тату!» — гучний крик Оскара в голові швидко отямив Вільяма. — «Тату… Опусти пістолет», — голос Оскара тремтів. Картина нагадувала фільм жахів. Власний батько із заплющеними очима з ножем у лівій руці, де правою тримає направлений пістолет на власного сина.

Вільям прокинувся, серце билося шалено, як барабани війни. Його груди розпирало, дихання стало коротким і частим — ніби він біг від чогось, чого не існувало. Руки тремтіли, пальці зводило, а шкіра на обличчі й спині покрилася холодним потом.
Він намагався сісти, але його тіло не слухалося: коліна підкошувалися, а голова оберталася, неначе ліс, який він щойно бачив у сні, все ще крутиться перед очима. Кожен звук — скрип підлоги, шум вентиляції, відлуння годинника — перетворювався на крик, який рвав його зсередини.
Вільям хотів закричати, але звук не виходив; горло здавилося, мов мотузкою. Дихання стало переривчастим, панічним, і він відчув, як його власне тіло зраджує, ніби він — не він сам, а лише спостерігач, ув’язнений у власному страху.
Очі бігли по кімнаті, намагаючись знайти точку опори, але все було чужим і занадто близьким водночас. Серце тиснуло, руки і ноги не слухалися, розум заповнював хаос — сцени з кошмару, монстр, Оскар, мішки з тілами — усе змішалося в одну нескінченну спіраль жаху.
Вільям злякався власного відчуття, бо зрозумів: сон закінчився, а кошмар залишився всередині нього. Він не просто прокинувся — він залишився в пастці власного страху, і навіть відкрите вікно, свіже повітря нічого не рятувало. Голос сина дав збагнути, що сон — це лише сон:
— «Вибач, Оскаре», — серце тремтіло. Побачивши пістолет з ножем на землі, він збагнув, що його психологічний стан — добряче присів.

Вклавши наляканого Оскара спати, Вільям піддався старій спокусі до алкоголю. Не оговтавшись до кінця, рука наливала повний стакан віскі. В голові знову й знову крутилися слова колеги Вільяма — Макса:
— «Ти ж розумієш, діти зникають. Їх знаходять за тиждень-два в клятій річці, без рук та навіть голов. Чорт забирай, у мішках для трупів!» — Макс присів на землю, пробиваючи землю своїм поглядом. — «Я не знаю… Що робити? Ні зачіпок, ні відбитків, ні свідків. Нічого, Вільяме! Розумієш? Нічого!»

Докуривши сигарету, Вільям вперся поглядом у фотографію дівчинки. Перша зникла дитина в місті — «1987». «Олівія Вільямс». Два роки її тіло знайдено в річці. Понівечену і розчленовану дев’ятирічну Олівію знайшов місцевий із дванадцятирічним сином. За ці два роки до Олівії додалося ще п’ятнадцять дітей. Почерк усе той самий — понівечено або ж розчленовано.

Місто помалу вмирає, втрачаючи жителів. Молодь та старші люди з юними дітьми тікають з міста та від цього жаху куди далі. Останнє тіло знайдене два місяці тому. Цього разу почерк був інший. Максимально жахливий для будь-якого уявлення. Прибите до дерева іржавими цвяхами оголене тіло Дерека знайшли за тиждень після його зникнення.

Цього разу вперше з’явилася якась записка. Увечері під час прогулянки з друзями Дерек розповідав їм про чоловіка в лісі, який обожнював собаку Дерека. Дерек нікому не розповідав про цього чоловіка, окрім друзів. Вони думали, що він навіжений. Тож діти теж забили болт на цю нісенітницю. Тоді Дерек сказав, що йде до того чоловіка. Ім’я або ж якісь предмети чоловіка Дерек не уточнював у своїх історіях про загадкового чоловіка. Того ж вечора після сварки з друзями він пішов у ліс з кінцями.

— «Чому не спиш?» — запитав Оскар.
— «А ти чому не спиш? До школи за дві години вставати».
Оскар здивовано глянув на батька.
— «Ось, уже час прокидатися, що я і зробив», — показав Оскар на старий годинник у вітальні.

Час йшов доволі швидко в такому стані. Заплутаність, безсоння — всі тяжкі психологічні фактори впали на плечі Вільяма.
— «Сину… Вибач за…»
— «Я все розумію. Але перед сном, будь ласка, ховай пістолет», — усміхнувся Оскар.

Обійнявши батька, він вибіг з будинку. Серце Вільяма було занепокоєне Оскаром. Одне втихомирювало серце — це безпечна дорога до школи. Шкільний автобус ставав біля будинку, тож Оскар безпечно діставався школи і дому.

Слухаючи цокіт годинника, серце все більше було занепокоєне. Дворічна справа про пропажу дітей не виходила з голови. Ні відбитків, ні слідів — зовсім нічого. Ніби хтось старався добре сховатися. Можливо, погано був обшуканий ліс. Однак на десятки миль — жодних будівель. Сандфілд давно мав погану славу. Маленьке містечко навколо себе мало триклятий ліс. Річці, в якій знаходили тіла, давно вже дали назву «Стікс».