Артикул 3.

Попри присутність підозрілого глядача, процес приготування йшов легко та навіть швидко. От тільки в голові роїлися думки, що були далекі від цього місця та мого заняття. Я страшенно хвилювалася за друзів.

Хто міг вчинити таке звірство з ними? Як би я не старалась, а жоден приятель під підозру не потрапляв, усі мої знайомі здавалися такими щирими, добрими й чесними… Від того на душі ставало ще важче. Одначе, я не відкидала думки про те, що ректор у своїх судженнях помилився. Раптом нападник, і справді, не з мого близького кола спілкування? Адже ж таке цілком можливо, я гадаю. Впевнена, до замаху доклали свою руку й вестеронці, їм би вистачило розуму придумати щось підступно-неординарне. Особливо, враховуючи те, що ми зовсім недавно викрили їх схованку. До слова, я так і не показала лорду Сеттеру знайдений вхід. Як і не дізналася шлях, котрим туди потрапив він. Адже ж переміститися порталом ректор не міг, не знаючи заздалегідь про існування тих катакомб. А якби й знав, то давно б знищив те таємне кубло зрадників.

Хіба що він один із них. А той спектакль із боротьбою спеціально розіграв, аби не втратити моєї довіри. Хм… Звучить як єресь, одначе відкидати варіант із його зрадою не варто. Сам нещодавно говорив, що раціональні сумніви часом рятують від рокових помилок. Мабуть, дослухаюся до поради.

- Про що думаєте? – поцікавився раптом лорд Сеттер, що якимось дивом опинився позаду мене. Він стояв настільки близько, що я відчула його теплий подих на шкірі щоки. - Ще довго чекати? – запитав він, не дочекавшись від мене ніякої відповіді.

Здригнувшись, трохи посторонилась, відкриваючи вигляд на пухкі млинці, хоча ректору й без того все було прекрасно видно.

- Остання партія. Гадаю, час заварювати чай чи каву, – порадила зніяковіло.

Кивнувши, господар дому дістав дві великих чашки та запарив ароматний бергамотний чай, укинувши в напій на додачу кільця апельсина. Запах на кухні стояв пречудовий, а вечеря вийшла ситою й відносно нешкідливою.

Їли ми мовчки, керуючись правилом, що під час трапези працюють лише столові прибори. Одначе я відчувала, що Арсен Сеттер має до мене якісь питання й так просто до спальні не відпустить. І як би сильно не хотілося відтягнути цю, без сумнівів важку, розмову, млинці все ж закінчилися, та й чашки давно опустіли.

- Запитуйте. Я ж бачу, що вас щось турбує, – з важким зітханням дозволила я, відкинувшись на спинку стільця.

Чоловік зіщулив очі, пильно вдивившись мені в обличчя. Він трохи поміркував, після чого, прийнявши розслаблену позу, уточнив:

- Чи можу я бути повністю відвертим?

Махнула рукою, мовляв, «щебечи, чого душа забажає», а сама внутрішньо напружилась.

- Ваша поведінка здається мені дивною. Із хлопцями, як і зі мною, ви знайомі лише місяць, при цьому, не боячись магічного вигорання, рветеся прийти на допомогу. Чому?

- Вони – мої друзі, а ви – людина, яка допомогла мені відшукати хоча б якісь відповіді. До того ж і самі не раз мене рятували, – розвела руками.

- Отже, та книга таки допомогла вам? – чоловік нагнувся вперед, підперши підборіддя руками. Весь його вигляд видавав зацікавленість.

- Можна й так сказати, – посмішка моя, напевне, вийшла сумною.

А хто ж зрадіє, дізнавшись, що колись був мертвим, а тепер живе заради примарного призначення? От і мені від цього не весело.

- Цікаво, – хмикнув лорд Сеттер, - не поділитесь?

У відповідь я лишень похитала головою. Мої секрети здаються мені найстрашнішими у світі. Сумніваюся, що стане легше, якщо про них хтось дізнається.

- Ваша таємничість змушує у вас сумніватися, та ваші дії навпаки говорять про відданість нашій імперії.

- Я вірна лише собі, проте точно не ворог вам. Єдине моє прагнення – абсолютна воля: від нав’язаних обов’язків, переслідувань, життєвих проблем, таємниць… Останні півтора місяця мене страшенно втомили, та найгірше те, що швидко впоратися з усім не вийде.

- Ви розпалюєте в мені почуття азарту, студентко. Вмієте читати древньою мовою, володієте рідкісним даром, котрий напрочуд швидкими темпами опановуєте, маєте таємниче минуле та повно секретів. При цьому всьому ви залишаєтеся чистою, невинною душею із великим серцем. Навряд чи в забутому житті ви були простолюдинкою.

- Хто зна. Ви, до речі, обіцяли провести ритуал повернення пам’яті. Я так розумію, плани змінилися? – нагадалась я.

- Обіцяв, – кивок, - утім, виникли непередбачувані обставини, котрі унеможливили це.

- А точніше? – я й не сподівалася на відповідь, запитала, швидше, автоматично, втім ректор таки відповів.

- Моїм запасним планом були Мермонти. Знаєте, про кого я. Телепатія – їх родова магія, наймогутніша в імперії у цій сфері. Однак, у нас із ними склалися не найкращі стосунки, а після появи їх доньки Алани, я взагалі став небажаним гостем у цьому домі. Тому шукатимемо інший вихід. Якщо не знайдемо, чекатимемо відновлення архіву, проте я сумніваюся, що весь цей час вестеронці сидітимуть склавши руки.

- Повернення пам’яті не врятує мене від них, – завважила доречно.

- Так, проте забезпечить додатковим родовим захистом.

- Якщо мої рідні ще живі, – всміхнулася сумно.

На кухні запанувала похмура тиша. Я чекала наступних запитань, не сумнівалася, що у лорда Сеттера вони ще були. Однак чоловік, вочевидь, вирішив не мучити мене та відпустив спати.

На новому місці снився мені далеко не наречений, як говориться в тому старому традиційному побажанні на ніч. Підозрюю, в моїй пам’яті впав замочок зі ще одного спогаду. Цього разу страшного.

І знову я – маленька дівчинка. Одна у величезній, дорого обставленій кімнаті. Наспівуючи пісеньку, милуюся своїм білявим довгим волоссям і гарним святковим убранням, відчуваю велике щастя, бо чекаю на когось особливого.

Раптом чується якесь шарудіння. Дівчинка злякано оглядається та бачить чиєсь пухнасте тільце із довгим хвостиком.

- Кіт? – здивувалася маленька я, після чого підійшла до нежданого гостя. - Пухнастику, що ти тут робиш?