Артикул 4.

- Робіне, що ти тут робиш? – аж видихнула з полегшенням, коли побачила перед собою обличчя друга.

- Вибач, не хотів налякати, – засоромлено почухав той потилицю, покинувши свою сумнівну схованку.

- Ти не відповів на питання, – кинула на хлопця суворий погляд.

- Відсилав лист батькам, коли побачив, як ти сама йдеш до лісу. Кричати не хотів, а наздогнати не встиг, от і вирішив відшукати по запаху. Вибач, я просто хвилювався, таки це не найбезпечніше місце.

- Гаразд, – важко видихнула, не розуміючи, як бути далі.

- Що ти тут взагалі робиш? – друг зробився суворим, як пан Теліас під час допиту підозрюваних. - Тільки кажи правду, інакше посваримось.

- Добре, – несміливо видавила крізь зуби, - тут раніше знайшли тіло колишньої дівчини Айтвена. Кажуть, це було самогубство, але я сильно сумніваюсь у цьому. Тому прийшла сюди, щоб самій перевірити…

- Селесто, ти себе чуєш? – здивовано охнув Робін. - Коли ти встигла стати настільки сміливою? Для чого тобі взагалі це здалось?

- Не можу сказати, мене стримує магічна присяга. Тому не питай, – попросила я жалібно.

- Присяга? Вони змусили тебе її принести? Для чого? – здається, перевертень починав не на жарт злитись.

- Охолонь трохи. Я ж кажу, що не можу розповісти, але це розслідування мені потрібне. Тільки так я зможу позбутись посилено-нав’язливої уваги хлопців і їх контролю, а, отже, вбережу від них свою таємницю.

- Але ж ти наражаєш себе на ще більшу небезпеку!

- О-о, я це чудово розумію, але мені однаково гірше вже нема куди.

- Гаразд, потім із цим розберемось, а тепер ходімо звідси. Скоро ввійде в силу комендантська, не варто нам порушувати нові правила в перший же день, – друг схопив мене за руку і повів було до академії, однак я вирвалась і відступила на декілька кроків назад.

- Я нікуди не піду. Мені треба ще дещо перевірити. Ти можеш або допомогти, або не заважати, – заявила з усією рішучістю.

Хлопець зміряв мене невдоволеним поглядом, посопів трохи від злості та приречено видихнув:

- Що потрібно робити?

Переможно посміхнувшись і зрадівши, що відкрилась другу й тепер, схоже, маю спільника, попросила:

- Спусти мене в цей колодязь.

- Що? – Робін здивовано вирячився на мене.

- Просто зроби це! Там подвійне дно, я вже встигла перевірити…

- Може, завтра це зробимо? Візьмемо зі собою мотузку, змінний одяг, якісь засоби захисту.

- Ні, сьогодні! – сказала як відрізала, й почала розкручувати решту мотузки. - Ти залишишся тут, а я спущусь. У разі чого смикну за мотузок – це буде знаком дістати мене. Якщо відчуєш якусь небезпеку, кинь у колодязь декілька каменів – то буде сигналом тривоги вже для мене. Все зрозуміло?

- Нумо краще я спущусь?

- Не говори дурниць. У мене нема стільки сил, щоб твоє тіло підняти, – всміхнулась, простягнувши перевертню свій плащ і взуття. Якщо намокну, нехай хоча б щось сухим залишиться.

І перш ніж той устиг щось відповісти, перекинула ноги через стінку колодязя, міцно перехопила мотузку й почала обережно спускатися. Висоти я не боялася ніколи, часом навіть лазила по невеличких удейських скелях без жодного страхування, тому зараз нічого надважкого у своєму спуску не бачила.

Хвилею хвилювання накрило вже тоді, коли опинилась геть близько до води, навіть відчула на кінчиках пальців ніг її прохолоду. Однак, зупинятись не стала, впевнена в тому, що дно тут насправді подвійне. А тому, про всяк випадок набравши в легені більше повітря, майже без жодного страху пірнула у льодяне джерело, щоб за мить приземлитись на абсолютно суху кам’яну підлогу.

От тільки себе сухою назвати я не могла: сукня промокла до нитки, а волосся неприємно липнуло до тіла. Підвівши погляд, побачила над собою кришталево чисту водяну гладь, що закінчувалась на рівні стелі. Втім, вода звідти не стікала, навіть не капала, просто спокійно ворушилась, мов від подиху вітру.

Оце дивина!

Підземна печера, в якій я опинилась, мала лише один вихід. Цікавість в мені переважила здоровий глузд, тому вертатись так швидко до Робіна не стала, вирішивши перевірити, куди цей шлях мене приведе. А привів він до коридору, з обох боків обвішаного факелами, що зараз яскраво палали. Перше, я здивувалась, адже подібним приладдям давно ніхто не користується – усім керує магія. Та згодом зрозуміла, в чому річ.

Кам’яні стіни тут оплітав брецький плющ – рослина, що глушить магію, а точніше – поглинає її рештки. В одній зі старих книг, котрі потрапили до моїх рук в Удеї, невідомий автор писав, що раніше сік брецького плюща додавали в будівельні матеріали, з котрих пізніше будували лабораторії, призначені для магічних експериментів. Таким чином магічний фон навколо будівлі залишався чистим від будь-яких шкідливих залишкових викидів. Окрім цього, з рослини раніше варили варення, котре в невеликій кількості могло тимчасово позбавити мага його здібностей. Інколи це робилось навіть у лікувальних цілях: під час зараження магії, наприклад, коли потрібно було обмежити дію магічного резерву, задля його очищення. Картинки в тій книзі хоч і були напіввицвілі, та брецький плющ важко було із чимось сплутати, адже проростав він зі спеціальної породи каменю, що у своїй структурі мав якісь особливі часточки. Сильно тоді не вчитувалась, але, гадаю, все тут якраз і зроблене з цього природного мінералу.

Що ж, тепер мої нещодавні міркування можна доповнити новими цілком логічними висновками: ось ці підземні тунелі, куди б вони не вели, можуть бути справжнім місцем убивства Лейли. От тільки сумніваюсь, що тіло дівчини витягали до дзвіниці через колодязь – замало місця, зробити б це було дуже важко. А отже, десь тут повинен бути ще один вихід.

- Верховний Азрель наказав знищити тут усе. Імперці піймали Вахта, отже, скоро, ймовірно, знайдуть це місце… – почувся чийсь приглушений голос.

Здригнувшись усім тілом, почала гарячково оглядатися в пошуках схованки, як раптом чиясь рука закрила мені рот і смикнула кудись убік, притиснувши до холодної стіни.