Артикул 3.

(Асенсара. Реальний час)

На вулиці починало сутеніти. У повітрі розлилась приємна вечірня прохолода, що у парі з повною відсутністю студентів дарувала відчуття теплого спокою. Злодійкувато озираючись, я прямувала пустими стежками лісу до вольєрів, міцно стискаючи в руках карту місцевості. Цей старий шматок напівподертого пергаменту дуже доречно потрапив під руки, коли відвідувала бібліотеку після активації артефактів плексусу. Я ще до кінця не знала, що з нею робитиму і для чого взагалі йду на місце смерті Лейли, проте серцем відчувала, що бодай щось там повинно було залишитись. Адже ж не могла дівчина просто так упродовж тижня відвідувати вольєри. Та й до закинутої дзвіниці, впевнена, із простої цікавості не пішла б.

Звичайно, шанс знайти там хоча б щось був зовсім мізерним. Бодай по тій простій причині, що до мене те місце прочесали кращі шукачі імперії – бездоганні у своїй роботі геомори. Однак вселяв надію в мені факт того, що, схоже, ректор, як і Айтвен, справді вірили в легенду про нещасний випадок. Їх здивовані обличчя в той вечір були щирими. Принаймні в це справді віриться. І якщо мені показали не гарно поставлений спектакль, то, наважусь припустити, на момент розслідування нічого дивного на місці смерті знайдено не було. Я хоч і не детектив, проте два довгих роки товаришувала з вартовими та паном Теліасом, що за свого життя розкрив не один злочин, а тому знаю напевне: там, де відбулося злодіяння завжди щось залишається. Не існує ідеальних злочинців, бо навіть боги завжди залишають по собі слід своєї присутності. Отже, певні зачіпки все ж повинні були залишитися. Мені просто потрібно їх відшукати.

Окрім цих тривожних думок, мене мучили ще одні. Після проведення ритуалу плексусу, я повинна старанно тримати свої емоції під контролем, бо будь-який сильний їх спалах стовідсотково приверне до мене увагу нових захисників. Сумніваюсь, що їм сподобається моя самочинність, ба більше, упевнена, вони зроблять все для того, щоб без їх відома я й спальні своєї покинути не змогла. З думками теж відтепер вартує бути більш обережною: хлопці, звісно, обіцяли не підслуховувати, – ми домовились не порушувати особистих просторів одне одного, – втім достатньо бодай комусь із нас промовити активаційне слово, як між нами чотирма виникне ментальний коридор. І тоді всі мої думи стануть доступні кожному, а, отже, під загрозою опиняться також мої секрети.

На що не підеш заради власної безпеки? Навіть якщо ці дії добровільно-примусові.

Словом, рухалась я до вольєрів, перебуваючи у змішаних відчуттях. Темніло на дворі вже досить рано, а вештатись місцем справжнього вбивства вночі якось не сильно хотілось. Аби відволіктись від тих страхітливих картинок, котрі щедро підкидала уява, вирішила порозмірковувати над тим, на що приблизно варто звертати увагу. Адже ж не можу я просто прийти та стати на місці. Якщо не знаєш, чого шукаєш, навряд чи воно знайдеться.

Хм… Ми маємо справу з ритуалом викрадення магії, а для подібних справ повинне бути відповідне місце. Останні два дні на парах нам активно толкують, що будь-яка магія залишає по собі залишковий слід, а тут його, як я розумію, не знайшли, інакше розслідування би так швидко не закрили. Отже, магія творилась не біля самої дзвіниці, було якесь інше місце, а тіло вбитої пізніше просто перемістили. І зробили це вручну, адже портал, знову ж таки, залишив би певний відбиток у магічному фоні місцевості.

Пригадується мені, Котомас Нересович говорив, що цей ритуал належить до чорної магії. Світлі, тим паче геомори, добре її відчувають, як, наприклад, перевертні – відьом. Отже, вестеронці не ризикнули б чаклувати так близько до академії – це загрожувало б їм викриттям. І вже тоді, рік тому, всі могли б знати, що у стінах САДу є зрадники. Водночас убити Лейлу поза межами навчального закладу теж було неможливим, бо та, зі слів Нереї, нікуди, окрім вольєрів, не виходила. А навіть якщо так, для чого тоді переносити тіло сюди? Взагалі не бачу тут логіки.

Як тоді вестеронці змогли провести заборонений ритуал, не залишивши жодного відчутного сліду?

На тому мої думки остаточно заглухли. Замало інформації та знань, аби робити бодай якісь припущення. Я ж майже нічого не знаю про магію, та й сама місцевість мені мало відома. Все ж, доведеться на місці трохи поімпровізувати.

Біля вольєрів, як і припускала, нікого не було. Хіба охоронець, та й той невдовзі зник у будівлі. Розгорнувши карту місцевості, миттю відшукала шлях, що вів до покинутої старої дзвіниці та, не гаючи часу, попрямувала в потрібному напрямку. Шлях, і справді, виявився тернистим. Густо заросла високою травою та колючими кущами невеличка стежка змусила мене добряче попітніти. За ті двадцять хвилин, що я нею йшла, встигла згадати всі лайливі слова, що коли-небудь знала. Декілька разів навіть розверталась іти назад до академії, втім упертість змушувала продовжити свій нелегкий шлях. Я не звикла здаватись після перших труднощів. Якби не була до них готовою, не починала б це, сподіваюсь не безглузде, розслідування.

Десь години за пів мапа вивела мене на невеличку галявину, оточену з усіх боків лісом. Якось зовсім невчасно в пам’яті виплили суворі слова Айтвена: «Навіть не думайте ходити до лісу, тим паче уночі! Там мешкаю насправді жахливі істоти…» чи щось у цьому роді. Що ж, з мене вийшла відмінна слухачка, але погана учениця. Прийти по заходу сонця в ліс самій та ще й на місце вбивства… Я, мабуть, своєю дурістю перевершила будь-кого в цій академії.

Стара дзвіниця виглядала як… власне, як звичайна стара дзвіниця. Від колись кам’яної будівлі залишився лиш високий напівзруйнований стовп, чия башта разом із дзвоном валялась поблизу, поросла мохом. Але, всупереч очікуванням, це була не єдина покинута споруда. На протилежному кінці галявини виднілись величезні кам’яні брили, хаотично сполучені між собою. Здалеку їх єдиний силует нагадував обриси невеликого будинку, але зблизька ставало зрозумілим, що ні стін, ні стелі ця споруда більше не мала.