Артикул 6.

Екіпажем їхали ми не багато, не мало – трохи більше, ніж годину. При в’їзді до замку Айтвен продемонстрував вартовим гарно вирізьблену невеличку нефритову табличку, й ті без зайвих запитань пропустила нас у внутрішній двір палацу.

Сказати, що тут було просто гарно – нічого не сказати, бо скупої похвали недостатньо, аби сповна описати чарівність і витонченість цього дивовижного місця. Здавалось, ми потрапили до зовсім іншого світу, що існував у власному особливому просторі та часі, не схожому на реальність, в якій ми щойно були.

Усе тут дихало навіть не сліпою помпезністю, а витонченою вишуканістю, що змушувала захоплено затамовувати подих. Чотири височенні башти шпилями торкалися самого неба, прорізаючи бліді хмари. Червоно-коричневий дах, покритий драконячою лускою, виблискував у світлі неяскравого осіннього сонця, що посіяло свої промені по всій території імператорських володінь. З’єднувались між собою всі ці будівлі на різних рівнях з допомогою коридорів-переходів. Декотрі з них, себто ті, що знаходились ближче до землі, були відкритими: мали дах, підлогу, кам’яні поручні, та не мали вікон; інші ж, ледве видимі з землі, повністю захищали жителів замку від ненаситних південно-східних вітрів. Проте найбільше манили погляд кам’яні статуї гаргуйль, що обіймали собою численні височенні балкони, тераси та стіни в місцях зіткнення їх із дахом. Ці неживі істоти виглядали настільки реалістично, що здавалось, ніби зараз бодай одна з них оживе та здійметься в небо, розправивши свої важкі кам’яні крила. Та навіть це було тут не найцікавішим.

Опинившись поза стінами екіпажу, ледве стримала шокований окрик: стежка, котрою ми рухались до бокового входу в палац виявилась ілюзією струмка. Під моїми ногами текла кришталево чиста вода, омиваючи плоске каміння; я відчувала її запах, навіть чула легке дзюркотіння, проте ноги не мокли, хоч від кожного кроку по воді розходились характерні кола.

- Дивовижно, – видихнула я заворожено.

- Ти ще всередині не була. І саду не бачила, – по-доброму насмішкувато завважив Коллін.

А я продовжувала озиратись, намагаючись не пропустити жодної дивини. Повітря в цьому місці, до слова, було чистим і легким, мов у лісі, тільки пахло не деревами, а чимось солодким. Здається, цей запах розпускали веселкові квіти, що розляглись на широкій галявині між ідеально підстрижених кущів, і мовби танцювали від подиху відру. Знайшлись тут і білосніжні кам’яні фігури практично оголених воїнів, завмерлих у бойових позах зі списом, мечем чи луком в руках. Їх неживі обличчя виражали винятково рішучість, войовничість чи безстрашність, що особисто в мене викликало відчуття захоплення та побожного трепету.

- Селесто, не лови ґав, ми тут не задля милування архітектурою, – поквапив мене Арес. Хлопці йшли далеко попереду, в той час, як я плелась позаду, махаючи головою зліва направо.

До палацу ми входили зі східної сторони – найвіддаленішої для придворних жителів, проте не менш мальовничої. З цього боку будівлю оплітав зелений плющ, що тягнувся зі сторони справжнього лабіринту, чиї височенні стіни ледве пропускали скупе денне світло, створюючи в цьому місці атмосферу моторошної таємничості.

Високі двостулкові двері відчинили перед нами суворі вартові. Зсередини відразу ж повіяло легкою прохолодою, долинув запах морозної свіжості. Бойовики спочатку пропустили мене, а вже після увійшли й самі. Кожен наш крок луною відбивався від могутніх стін, оточених масивними колонами, що підпирали собою склепінчасту стелю, розписану талановитим художником, який детально зобразив найепічніші моменти історичних битв. Поглянути тут було на що: смерть, злість, відчай на межі з хороброю безстрашністю; переплетення всіх можливих відтінків червоного, чорного, зеленого, яскраві спалахи магії… Я ніби насправді опинилась у той час і в тому місці, де відбувались усі ці жахливо-вражаючі події. Від цього по шкірі пробігли мурахи, та погляду я не відвела.

- Ти схожа на маленьку дитину, – прилаштувавшись поруч мене, всміхнувся Айтвен.

- Ніколи не бачила нічого подібного, – сказала чисту правду.

- Палац насправді неймовірно великий, тебе багато що тут може здивувати. Іншим разом обов’язково влаштую екскурсію.

Пропозиція була заманливою, і я б навіть зраділа, якби прозвучала вона з уст Колліна чи Ареса. Бо Айтвена з недавніх пір я відверто побоювалась, враховуючи його дивну поведінку, двояке до мене ставлення та відданість лорду Сеттеру. Довіряти принцу я поки не могла, хоча розуміла, що людина він не погана. Просто наші з ним життєві шляхи кардинально різняться, як і моральні принципи. В майбутньому, як тільки наші інтереси розійдуться, впевнена, цей хлопець стане мені ворогом. Такі як він – до кінця віддані правилам і своїм службовим обов’язкам, а я просто живу, не зважаючи ні на що.

- Селесто, – Айтвену, вочевидь, не подобалось, що я мовчу. Він піймав мене за руку, змусивши тим самим зупинитись, - не поспішай клеймити мене недругом. Не уявляю, що ти там собі понавигадувала, однак знай, що я не дам нікому тебе скривдити, і сам не посмію цього зробити.

- Чому? – зацікавлено зіщулилась. Мене конче хвилювало питання того, які мотиви керують цією людиною. Чому я йому не байдужа, як решта дівчат? Адже ж я не рокова красуня, не найкмітливіша дівчина, до того ж без освіти, сім’ї, статків і навіть пам’яті.

- Для мене ти просто особлива, – романтикою від цього зізнання аж ніяк не пахло. Мене така відповідь геть не задовольнила, лише підтвердила підозри про те, що у принца своїх таємниць не мало, і ті якимось чином пов’язані зі мною. Та й пустим словам, як уже говорила, я не довіряю. Аби переконати мене в чомусь потрібні рішучі дії, а їх зі сторони друга я не бачу.

- Я справді хочу допомогти, – не припиняв хлопець, - дозволь мені це зробити. Те, що ти приховуєш, пов’язане із твоїм даром? Чому ти так хвилюєшся, і навіщо ховаєш обличчя під капюшоном?

Я закусила губу, не знаючи, що на це відповісти. Говорити правду не збиралась, однак і забріхуватись не сильно хотіла. Та й допомога мені б не завадила: внутрішній голос просто таки кричав, що ніхто не повинен бачити моїх «метаморфоз».