Артикул 4.

У їдальні, як завжди, ніде було яблуку впасти: черга починалась далеко за межами центрального входу та тягнулась у два ряди. Дивилась на неї я з німим шоком і відчаєм, проте голодною до кімнати повертатись не збиралась.

- Ти що робиш? – здивовано запитав Коллін, коли я прилаштувалась поруч із невисоким кучерявим хлопцем, зайнятим прочитанням якогось коміксу.

- Чергу займаю, хіба не видно? – вказала на очевидний факт, на що хлопець лише звів очі до лоба, та, мовчки схопивши мене за лікоть, потяг повз усіх голодних студентів.

Останні, до речі кажучи, дивились на мене вовком. Я майже фізично відчувала їх гнів, утому, заздрість… Менше з тим, я була невимовно щаслива, що стояти у цій товкучці не доведеться. Голова й без того, здавалось, от-от лусне.

До слова, рухались ми в напрямку тераси. Там, біля самого краю зліва стояв столик, накритий на чотирьох осіб і щедро обставлений їжею. Запах просто змушував давитись слиною та прискорювати крок.

Однак, вартувало погляду зачепитись за янгольський образ Азри Кентінгем, як апетит стрімко поповз униз. Дівчина навіть у непоказній студентській формі виглядала, як лялечка, знята з обгортки модного журналу. Втім, зовнішня врода не затьмарювала препаскудного характеру, всі принади якого не хотілось знову відчути на собі.

- Айтвене, серце моє, я така рада, що з тобою все гаразд. Ти й не уявляєш, як сильно я хвилювалась за тебе, – ця солодкослівна пташечка підлетіла до бойовика, маючи намір повиснути в того на шиї, однак наштовхнулась на бетонну стіну байдужості:

- Зникни з моїх очей, Азро. Я сьогодні не в настрої терпіти твою присутність, – холодно промовив хлопець, обійшовши здивовану дівчину та втомлено опустившись у плетене кріселко.

Грубо? Так. Жорстоко? Однозначно. Однак цієї панночки мені, чомусь, взагалі не було шкода. Вона після нашого знайомства викликала в мені схожі з Атвеними почуття. Одне роздратування і нічого більше.

- Невже в тебе з цією куркою все насправді серйозно? – пискнула леді Кентінгем на цей раз голосом не пташечки, а, скоріше, якраз вище згаданої в образливому тоні курки.

- Серйозніше нема куди, – знизав плечима студент, після чого поглянув прямо на мене, рукою вказавши на місце поруч себе.

- А, може, не треба? – мені ця гра в парочку не тільки била по репутації, а й додавала проблем, яких і без того вистачало.

Проте запитання виявилось риторичним. Коллін та Арес з непроникними виразами обличчя зайняли місця навпроти друга, залишивши мені те єдине, на яке нещодавно вказали. Приречено зітхнувши, вирішила не забивати голову тим, що не на часі, та перейшла безпосередньо до самої трапези, вирішивши не чекати, поки хлопці остаточно здихаються небажаної гості.

Азра, до слова, по-справжньому лютувала. З її очей ледь іскри не сипались, і в такому от розпаленому бойовому настрої, бойовики випустили цю ревниво-вбивчу машину у студентські маси. Ой не заздрю я тим, хто попадеться на шляху цієї красунечки, проте зарадити нічим не можу.

Вечеряли ми мовчки. І це було пов’язано, швидше, із тим, що кожен намагався звикнути до нової місії, усвідомити й переварити все, нещодавно почуте, а також вигадати загальнооптимальну модель поведінки. Зізнаюсь, я була абсолютно розгублена, проте чітко усвідомлювала одне: з усіма проблемами варто розібратись якнайшвидше, бо жити весь рік, як не більше, в такій напрузі не сильно хотілось би.

- То чому саме ви? – таки заговорила, не втримавши цікавості.

- Ти про що? – продовжуючи поїдати крем-суп, уточнив Арес.

- Чому мене захищати доручили вам? Ви ж такі самі студенти, як і я.

- Не зовсім, – Айтвен відклав столове наряддя та помахом руки активував над нами покрив тиші. - Нас тренували магії практично зі самого дитинства. Бойові мистецтва, темні прокляття, таємниці чарівництва… ми займались на рівні із професійними геоморами. З нас ростили справжніх воїнів, готових до будь-чого. Така традиція в імператорській родині, та про неї не заведено говорити за межами замку, тому раджу тримати свій маленький язичок за зубами.

- Нічого не розумію. Що тоді ви тут робите? Навіщо це безсенсове навчання? – я поринула в невеличкий шоковий стан від почутого.

- Повторюсь, інформація секретна, тому й потрібен весь цей фарс із навчанням. До того ж це чудово допомагає зблизитись із простим людом, дізнатись про стан освіти у столиці, знайти вигідні й цікаві "кадри" для імперії, навіть відпочити від замкових інтриг...

- Хоча тут і своїх вистачає, – похмуро завважив Коллін, що теж уже покінчив із поїданням порції спагеті.

- Все одно якось усе сплутано виходить, – додала я невизначено, проте розпитувати більше не бралась. Натомість вирішила, що, мабуть, час мені вже повертатись до рідних стін гуртожитської спальні. День, справді, видався метушливим і стресовим.

Друзі, геть очікувано, поривались провести мене, проте на горизонті замаячила фігура Робіна, за яким, зізнатись, я безмежно скучила. Запевнивши хлопців, що опинюсь в не менш надійних руках, побігла «ловити» свого перевертня.

До слова, виглядав він якось задумливо та навіть стривожено. Але, зобачивши мене, розплився в широченній посмішці та закував у майже стальні обійми. Як виявилось згодом, академією блукали страшні (звичайно що перебільшені наляканою студентською фантазією) подробиці вчорашніх подій, де я фігурувала як особистість, героїчно врятована відважними бойовиками від вірної смерті в обличчі небезпечних вестеронців. Паралельно з цим, мою репутацію сплямило клеймо коханки Його Високості Айтвена Хеймгерона, що тягло за собою череду наслідків, про які зараз і думати не хотілось. Власне, через усі ці чутки друг і розхвилювався. По суті ми не бачились усього декілька днів, а стільки всього відбулось, що голова йде обертом. Шкода тільки пояснити всього Остіну не можу: присяга забороняє та й тягти друга в це небезпечне болото не має жодного бажання. Нехай живе й далі своїм безтурботним життям.