Артикул 3.

Гадати, за яку саме Лейлу говорив Котомас Нересович не довелось. Всі й без того чудово знали, хто саме з таким ім’ям нещодавно загинув.

Наречена Айтвена.

Мені зараз важко уявлялось, яка буря емоцій вирує у хлопцеві. Дізнатись, що твою кохану піддали тортурам темного ритуалу, а отже вбили цілеспрямовано… Йому, мабуть, зараз невимовно боляче.

- Віддайте його мені! – не своїм голосом прогарчав принц після декількох секунд усвідомлювальної тиші.

Він вскочив із місця з, у прямому сенсі, затьмареними вогнем очима та кинувся на Котомаса. Хлопцям довелось притримати приятеля за руки, аби той не зніс стіл ректора. Та Айтвен цього мовби й не відчув: він одним різким рухом відкинув обох бойовиків від себе, і злісним ударом кулака розламав інтер’єрний елемент навпіл. Під гарячу руку потрапив би й сам ректор, якби Коллін та Арес вчасно не прийшли до тями та знову не кинулись на друга.

Увесь цей час кіт продовжував сидіти у кріслі з нейтральним виразом морди, мовби й не його тут і зараз намагалися придушити.

Але ця темна фігура мене мало хвилювала. Вся увага була прикута до бойовика, з котрим відбувались по-справжньому дивні речі. Його лють вражала і лякала, змушуючи втискатись у спинку дерев’яного стільця, вона пригнічувала, викликала бажання забитись у далекий куток і заховатись там. Та найбільше шокувала мене шкіра приятеля: вся вона покрилась жовтогарячими тонкими лініями, мовби не кров, а розпечена лава текла венами цього хлопця. Переді мною стояла точно не людина.

Тоді хто?

- Схаменись, хіба не бачиш, Селеста тебе боїться! – злісно прикрикнув на друга Коллін і, дивним чином, це спрацювало.

Айтвен здригнувся та завмер. Обережно повернувся, глянувши на мене своїм огненним, нелюдським поглядом і раптом весь заспокоївся. Поступово шкіра стала нормальною, очі набули природного відтінку, голос став попереднім…

- Сел, я… – хотів було сказати щось той, проте натомість просто видихнув і знову поглянув на керівника академії: - Поговоримо про це наодинці.

- Взагалі не розумію, для чого ви її у це втягнули, – раптом розізлився Арес, некультурно вказавши на мене пальцем. - Вона звичайна першокурсниця, котрій учора не пощастило опинитись у неправильному місці в неправильний час. Для чого тепер уже свідомо наражати її на небезпеку?

- Я не наражаю, – не погодився зі студентом Котомас, - а попереджаю. Селеста від сьогодні й до кінця року повинна знаходитись під вашим постійним наглядом.

- Що? – здивувавшись, я геть забула про свій страх і дивацтва друга. - Чому?

- Поговоримо про це наодинці, – невесело всміхнувся кіт, процитувавши слова племінника імператора.

- Є щось, що ми повинні знати про неї? – підозріливо зіщулився Коллін.

- Тільки те, що головою відповідаєте за її безпеку. Повірте, без належних причин я б не просив про це, – під кінець важко зітхнув ректор.

- Будь-які секрети в цій справі тільки заважають, – похмуро завважив Арес.

- Може, скажете нам усім? – невпевнено глянула на кота. - Гадаю, вони заслуговують вашої довіри. Ми всі вже дали присягу.

Кіт незадоволено скривив морду, видно думки моєї не поділяв, але мучити невідомістю хлопців не став. Говорив він спокійно, проте доволі страшні речі. З кожним його словом все всередині мене стискалось від жаху та розуміння, що влипла у проблеми я таки по самі вуха.

- Селеста володіє рідкісним даром життя. Це можливість зцілювати будь-які поранення, а також хвороби, фізичні чи психічні. Останній маг з подібною силою загинув чотири століття тому, не залишивши жодного спадкоємця. Ми гадали, що навіки втратили носіїв цієї магії, однак боги послали нам цю чарівну леді. Її існування дає надію на те, що десь в імперії ще залишились такі унікальні кадри.

- Якщо й так, то, судячи з усього, їм не сильно хочеться світитись, – резонно підмітив Коллін.

- Котомас Нересович сказав «ми», отже про секрет Селести іще хтось знає? – похмуро поцікавився Айтвен.

- Імператор і лорд Сеттер, – кивнув кіт.

- Зрозуміло, отже в цих бідолах просто не залишиться шансу, – глянув принц на Колліна, коментуючи його слова.

- Чому? – запитала якось зовсім жалісно.

- Імперія жадна до «цінних кадрів», – передражнив ректора племінник імператора, - Швидше за все, їх змусять працювати на Канцелярію або ж, у разі відмови, знешкодять, аби вестеронці раптом не прибрали їх до своїх брудних лап. «Або нам, або нікому», зазвичай дядько діє за таким правилом…

- Годі! – перебив Нересович студента зовсім не котячим голосом. - Закриймо цю тему! Ваше першочергове завдання відтепер – належний захист Селести. Якщо про неї довідаються вестеронські собаки, боюсь, вона повторить долю Лейли. А ми всі цього дуже не хочемо. На цьому можете бути вільні. Всі, окрім Селести.

Проте хлопці не поспішали покидати кабінету свого ректора, їх відсторонені вирази обличчя говорили про те, що завдання своє вони не тільки почули, а й почали виконувати негайно ж. Це розумів і сам кіт, тому наполягати не став. Замість цього попросив витягнути вперед будь-яку руку. На запитання «для чого?» відповів, що йому потрібні декілька крапель моєї крові – вона є обов’язковим елементом у справі пошуку моїх рідних.

Чесно кажучи, після всього сьогодні почутого, довіра до цього «доброго» кота впала до позначки «повний нуль». І ділитись бодай чимось своїм із ним не хотілось, однак я прекрасно розуміла, що цій істоті мій дозвіл не потрібен. Котомас, попри оманливу добросердечність, спроможний і силою взяти те, чого потребує. Тому я мовчки витягнула вперед ліву руку і витерпіла невеличкий поріз на вказівному пальці. Декілька капель крові повільно стекли у напівпрозору колбу, чим усе й закінчилось.

Вже на виході, біля самих дверей, я невпевнено зупинилась.

- Ви й мене усунете, якщо відмовлюсь із вами співпрацювати? – запитала з надією в серці.

- Ідіть уже, студентко, – втомлено відмахнувся ректор, і я поквапилась наздогнати друзів.