Артикул 3.

Айтвен зупинився навпроти дівчини, що, здавалось, не впізнавала його. Аристократські риси обличчя не виказували жодних емоцій, лиш погляд, що хаотично блукав по натовпу, виявляв глибоко захований страх.

Студенти завмерли чи то від страху, чи то в очікуванні чогось дивовижного. Я ж не могла позбутись думки про те, що в цій воскреслій панні присутнє щось неправильне. І річ була далеко не в дивному зовнішньому вигляді, а, швидше, в аурі, її магічному фоні. Утім, поки я могла лише спостерігати.

- Лейло, – прошепотів хлопець хриплим голосом.

Він боязко простягнув до дівчини руку і торкнувся її обличчя, мов би перевіряючи, що йому не здається, що це не мара і не витвір його п’яної підсвідомості. Остання гіпотеза мала найменше шансів на існування, бо бачили "вмерлу" зараз усі присутні. Проте це нашого питання не вирішувало.

На жаль чи на щастя, гостя виявилась матеріальною. Зрозумівши це, бойовик зловив її у свої обійми, відірвавши босі ноги від землі й радісно закрутивши. Картина ця могла б навіяти захоплення із трепетним сумом, але "Лейла" раптом стала вириватись.

- Пусти! – викрикнула вона, взявшись відбиватись.

Айтвена дивна поведінка можливої колишньої коханої здивувала, саме тому він зупинився, але з рук воскреслу дівчину не випустив.

- Пусти, кому кажу! – на загальний подив дівчина зашипіла по-зміїному, що неабияк шокувало самого Айтвена, змусивши його, мимоволі, таки відпустити.

- Ти не Лейла, – після декількох довгих секунд пильних розглядань розчаровано видихнув бойовик, потім злісно вхопив бідолашну за плечі та майже прогарчав: - Хто ти? І чому так схожа не неї?

Мить – і довжелезні гострі пазурі Не-Лейли залишили неглибокий кровавий слід на щоці хлопця. Придивившись краще, змогла розгледіти в неї й вертикальні зіниці, що вже через декілька секунд знову стали нормальними. Й не я одна стала свідком цієї метаморфози. Студенти почали активно перешіптуватись, декотрі взагалі взяли курс на вихід, інші ж, навпаки, підсунулись ближче до центру, аби краще бачити розвиток подій.

- Гадки не маю, про кого йде мова. Я – Мейрам Нахасе – п’ята принцеса Сейнашу титулована особисто конунгом Шаннарою. Не знаю, хто ви, але прошу, ні, вимагаю захистити мене від вестеронців. Обіцяю, мій батько в боргу не залишиться і буде вкрай щедрим, – зі сталевими нотками в голосі, ледве стримуючи внутрішню істерику, мовила дівчина.

На мить у приміщенні запанувала абсолютна тиша. Кожен із присутніх намагався усвідомити та переварити щойно почуте. Підстав вірити, та й не вірити, цій особі в нас не було, як і змоги вирішувати, що робити далі. З усього повністю зрозумілим залишалось одне: вечірці прийшов не заплановано ранній кінець. От тільки розходитись студенти не поспішали. Природна цікавість переборола в них всі інші відчуття, навіть стимулювала швидке тверезіння.

Втім, Айтвен мав свої плани на цей вечір, а тому владно скомандував:

- Повертайтесь до академії, на сьогодні розважальна програма закінчена.

Розчаровано зітхаючи та кидаючи в сторону третьокурсника різнохарактерні погляди, студенти пошурували на вихід. Я тягнула до останнього, однак сусідки по кімнаті виринули з натовпу і підхопили мене попід руки повівши вслід за іншими.

- Тобі не варто тут залишатися. Хіба ти не чула наказу Айтвена? Ходімо, краще нам його не злити, – трохи зляканим тоном мовила Нерея.

- І що з того? Розізлиться він чи ні – яке мені до цього діло? Тій бідоласі потрібна допомога! – я відверто пручалась, намагаючись повернутись до зали, де залишилась поранена незнайомка. Почуття обов’язку не дозволяло мені просто закрити очі на її стан, хоч сама сейнашка досі викликала в мені змішані відчуття.

- Ти не розумієш, слово Айтвена – закон для всіх без винятку, – Тенея теж розгубила всю свою активність і уперту цікавість, ставши віддзеркаленням зараз мовчазно-стриманої Нереї.

- Та хто він такий, щоб віддавати нам накази? – вигукнула в серцях.

- Негласний король академії.

- Племінник імператора, – в унісон вимовили дівчата.

І якщо перша новина мене майже не здивувала – таки я очікувала, що в такому великому навчальному закладі є власні неофіційні ієрархічні системи, – то друга ледь не втопила мою щелепу в землі. Це що виходить? Замість того, аби не привертати до себе зайвої уваги, я однією своєю появою за руку з титулованою особою створила собі репутацію чергової подружки принца? Чи який там титул у цього підступного гада.

Одна річ, з’являтись на вечірці просто в компанії популярного хлопця – це прокоментують, та скоро забудуть. І зовсім інша – виставити себе в ролі компаньйонки владоносної персони, до якої прикута увага не лише студентів, а й викладачів, жовтої преси, Таємної Канцелярії та, врешті решт, самого імператора. До цього списку додамо ще той факт, що офіційно я сама запросила Айтвена на це дурнувате свято, а він (теж офіційно) не відмовив мені. Триндець виходить повний.

Всемогутній Єреє! Що я наробила?!

- Дивуватися й обурюватись будеш у гуртожитку, зараз – не час і не місце, – дівчата продовжили мене тягти у сторону виходу.

До слова, поки ми з’ясовували стосунки, майже всі студенти встигли розбігтись. Залишилась тільки компанія Айтвена, в якій ми провели весь вечір, і ще декілька старшокурсників, які з невідомих нам причин теж вирішили знехтувати наказом племінника Його Величності.

- Хто такі вестеронці? – перепитала, згадавши, що саме від них ніби-то втікала сейнашка.

- Всесвітній культ самовпевнених революціонерів, котрі прагнуть створити моноімперію, підпорядковану брудним законам всепожерного Хаосу, – зневажливим тоном відповіла на моє запитання Тенея.

- Іншими словами, це фанатики, які постійно чинять політичні злочини на територіях різних імперій. Найогидніше те, що в переважній більшості це не істинні вихідці Марнамасу, що було б логічно і цілком виправдано, а корінні жителі того самого Сейнашу, Парфалору чи навіть Асенсари. На нашій території їх переважна більшість, що пов’язано з темою одвічного протистояння нашої та північної релігій. Однак, від цього загроза зі сторони вестеронців однакова кругом, – додала Нерея з важким зітханням.