Розділ 3. Артикул 1.

Зі сну виринула різко, немов хто током ужалив. Протерши заспані очі, переконалась у тому, що бачу чітко та ясно, і з полегшенням видихнула. Таки гарно я вчора злякалась за свій зір. Та й, у цілому, за своє життя…

Аби не думати про погане, уважно оглянула місце, в якому опинилась. З усього виходило, що мене перенесли у медпункт. Про це говорив стриманий інтер’єр довгої кімнати, що характеризувався рядом однакових ліжок в оточенні білих невисоких стін. Між них щедро розливалось сонячне світло, джерелом якого слугувало єдине вікно у кінці приміщення. Окрім мене, інших людей тут, на жаль чи на щастя, не було.

Підвівшись на ноги, обережно підійшла до віконця, аби хоч приблизно зрозуміти, де я. Однак картина, яку уздріли мої очі, відразу ж здалась дивним сном, маренням, тією омріяною реальністю кожної юної дівчини, що коли-небудь хоч раз у своєму житті жадала потрапити у справжню казку.

Так, це була саме вона. Та неймовірна і химерна площина реальності, в якій, здавалось, зосередились усі дива неосяжного світу. Куди не глянь – кругом магія, дух свободи та вир життя; те, що називається не просто людським існуванням, а справжньою його насолодою; те, про що жодна книга не напише, і жоден оповідач не розкаже. Це було суще диво, від якого захоплювало подих у грудях.

- Я досі сплю? – мовила, ні до кого не звертаючись. Думки й дитяча радість виривались на волю, хотілось якнайшвидше вибігти на двір і детальніше роздивитись кожен сантиметр цього дивовижного місця.

-Ні. Це все реально, – долинуло ззаду ліниве муркотіння.

Налякано розвернулась, зустрівшись поглядом із величезним котом довжиною в метр і висотою іще в половину.

- Хто… що ви? – вимовила здивовано, боячись навіть зайвий раз кліпнути.

- Ой, а це вже образливо, юна панно! – втім, зовсім не ображено мовив кіт і сановито простягся на землі. - Але на перший раз я вам-м пробачу. Мене звуть Котомас Нересович – звертатись до м-мене виключно таким-м способом-м – я ректор цієї, без перебільшень, легендарної академ-мії. Тепер дозвольте дізнатись, хто ви така?

- Се... Селеста, – тільки й видавила із себе.

В цілому, ситуація, що склалась зі мною здавалась нереальною. Від світу, де панує магія, завжди варто чекати шокуючих див, але ж не настільки. Не таких приголомшливих.

- І все? – той здивовано підняв пухнасті брови. - Не хочете розповісти про те, як потрапили сюди? І що з вам-ми трапилось незадовго до того, як ви прорвали наш бар’єр?

- Я і сама не знаю, – сумно розвела руками, а потім, ніби отямившись, налякано перепитала: - Який ще бар’єр? Присягаюсь, я нічого не робила. Принаймні навмисно.

- З цим-м ми ще розберем-мось, – промуркотів кіт і підвівся на лапи, махнувши хвостом: - Ідіть за мною.

Перш ніж покинути приміщення, окинула себе швидким поглядом у віконному віддзеркалені, задоволено відзначивши, що мене хтось перевдяг у чистий одяг і, слава Єрею, не зняв маски. Після цього швиденько посунула слідом за Котомасом Нересовичем, намагаючись не відставати.

У коридорах будівлі було темно, саме тому у перші секунди перебування на вулиці сонячні промені ледь не осліпили мене. Затуливши очі рукою, мить витратила на те, аби звикнути до нового освітлення. Проте довго прохолоджуватися пан ректор не дозволив і впевнено пошурував далі у невідомому мені напрямку.

- Я не знаю вашої, без сумнівів, зворушливої історії, панно, але те, що ви тут, неодмінно доленосний збіг. Ніщо в нашом-му житті не стається просто так, і тим-м паче нікому так сильно не щастить, як пощастило Вам-м. У нас саме триває набір студентів. Бажаєте взяти участь? – і так хитро на мене глянув, ніби заздалегідь знав відповідь. Утім, поспішати з рішенням я не стала, чудово розуміючи, що безплатний сир буває тільки в мишоловці.

- Розкажіть, будь ласка, детальніше про це місце, – попросила я, ледь не з роззявленим до землі ротом спостерігаючи за тим, які дива відбуваються просто тут і зараз.

Під чистим куполом неба на величезній території розкинувся справжнісінький замок із численними баштами різної форми й висоти. Їх верхівки ховались між поодиноких хмар, тримаючи кольорові стяги, що майоріли в такт шаленому вітру. Могутні стіни старовинного замку оплітав зелений плющ, всипаний червоними трояндами, чиї віти тягнулись із саду. Останній манив до себе звуком фонтанів і чарівним співом чи то соловейків, чи то жайворонків. Однак, наступної миті моєю увагою заволоділа вже інша чудасія: дерева, керуючись наказами юних дів, – скоріше за все, дріад чи мавок, – мов справжні розумні створіння, виймали коріння з землі й волоклись у різні сторони, при цьому розмовляючи якоюсь своєю дивною мовою, не відомою дітям міської цивілізації.

- Стережись! – почула я чийсь окрик і миттю інтуїтивно пригнулась. Вчасно, адже над моєю головою промчалась незнайомка, верхом на білосніжному пегасі.

На справжньому пегасі! Матінко рідна і нерідна, я, схоже, все-таки вмерла! Мабуть, насправді потонула у тому чорному озері, інакше пояснити все це божевілля я не можу.

- Нереє, не забувай про м-ментальний зв’язок! – кинув їй навздогін Котомас Нересович і, похитавши поблажливо головою, широко посміхнувся: - У старших курсів навчання починається на тиждень раніше, ніж у першого. Другокурсники, як бачите, вже активно опановують м-мистецтво верхової їзди.

- Здуріти можна, – видихнула я, вражено проводячи поглядом компанію двох молодих хлопців, що на ходу кидали один одному вогняний згусток.

- Життя в Дам-мільтоні таке. Захопливе, небезпечне і, разом-м з тим, пізнавальне. Кращі чарівники та чарівниці ім-мперії були вихідцями цього м-місця. Кращого ніде не знайти, повірте старому Котомасу, – промуркотів той гордовито. І гордість ця, як мені здавалось, була цілком справедливою.

Кожен міліметр тут дихав магією. Вона пронизувала кожен листочок, кожен камінчик і гілочку – усе, що було видиме і невидиме оку. Це місце, однозначно, ставало втіленням усіх моїх реальних і таємних мрій, от тільки…