Артикул 8.

- Ти чого так лякаєш? – обурилась, ображено глянувши на лісовика, що змусив мене припасти додолу.

- Чш-ш, – зашипів він і пальцем вказав кудись углиб туманної хмари, де мить тому зникла моя нова знайома.

До вух долинув ледь чутний, тому незрозумілий, глухий звук, і калюжа поблизу пішла брижами.

- Що це? – запитала я пошепки.

- Лестригони, – відповів дещо згодом переверт, що весь цей час пильно вдивлявся в туман. - Не знаю, що їх сюди привело, але нам варто забиратися, якщо життя дороге.

Вскочивши на ноги, лісовий сторож махнув мені бігти за ним, лиш попросив поводитись дуже тихо. Рухались ми швидко, часом зупинялись чи ховались у хащах, пересувались виключно невідомими мені шляхами. За цей час я не вгледіла жодної тварини чи лісового духа, загальна атмосфера була досить напружена. Ліс тепер здавався мені невідомим небезпечним місцем, з якого хотілось якнайшвидше вибратись.

Що я знала про лестригонів? Не багато, але достатньо, аби зрозуміти, з ким ми маємо справу. Ці створіння вважались велетами-людожерами, адже були заввишки три-чотири метри й харчувались виключно людьми, як би жахливо це не звучало. Завдяки загостреному нюху, вони могли вловити запах людини на відстані декількох десятків метрів від неї, після чого ставали невидимими й ловили свою здобич.

Про це писали старі бестіарії, знайдені на полицях удейської бібліотеки. Їх укладали століття тому, але інформація досі була більш-менш актуальна, адже саме у ті часи північний кордон Асенсари найбільше потерпав від частих набігів нечистої сили, яку активно вивчали та класифікували. Сумніваюсь, що ці створіння змогли відтоді сильно еволюціонувати.

Поява на території удейського кордону лестригонів змушувала задуматись над тим, що, схоже, сунуться великі зміни в соціально-політичному житті держави. І будуть вони не на краще. Як і гарпії, ці велетні ніколи не жили у нашій місцевості. Пустеля, що починалась одразу за лісом, простягалась на десятки кілометрів і була абсолютно безлюдна, до того ж кишіла пустельними демонами, які не дуже жалували сторонніх на своїй території, навіть коли це стосувалось інших тварюк Хаосу. Отже, просто так забрести у нашу місцевість ці створіння не могли, як і зробити це чисто випадково, до того ж зробити це так раптово: через роки після їх офіційного знищення.

- Нам варто попередити жителів міста про небезпеку, – мовила пошепки, намагаючись не відставати від свого рятівника.

- Як мені відомо, там зараз перебувають геомори. Вони сильні маги, лестригони – не дурні, відчують це і не стануть наражати себе на небезпеку. А от ти для них доволі ласий шматочок м’яса, тому думай краще за себе.

- Але що вони тут забули? – дивувалась незбагненному.

- Те саме, що й гарпії. Вони щось або когось шукають, тепер тут небезпечно залишатись, дитино. Воно й на краще, що ти їдеш, – видихнув лісун, смикнувши мене за низ плаття і вказавши рукою на заглиблення в землі: - Лізь сюди й повзи прямо, нікуди незвертаючи, цей тунель приведе до мого дуба.

- А ви куди, дядьку? – стурбовано глянула на друга.

- А я прикрию тебе, замету сліди й наздожену. Давай, лізь швидше.

Проковтнувши сльози, підхопила низ спідниці, упала навколішки та полізла вперед, не боячись ні болота, ні жучків. Серце тривожно билось у грудях, віддаючись пульсацією у скронях. Дихати під землею було важко, але страх підганяв, тому хвилин через десять я була на місті.

Старий дуб уперше зустрів мене суцільною тишею і холодним самотнім заходом сонця. Вітер тривожно ворушив листя і траву під ногами, налякано злітали з верхівок дерев зграї птах. Руки продовжували труситись від пережитого страху, і всі думки були лишень про лісового діда, що так і не повернувся.

Навіть годину потому…

Робити було нічого, довелось ночувати самій просто неба. Сон був неспокійним і переривчастим. Щоразу, як просиналась, здавалось, ніби хтось був поруч, але варто було розплющити очі, як самотність напливала хвилею розчарування і смутку.

У черговий раз я прокинулась від крику. Людського чоловічого крику.

«Невже це Робін пішов мене шукати й натрапив на лестригонів?» – було першою гарячковою думкою. Це й спонукало мене вскочити на ноги та кинутись на звук, що долинав зі східної сторони лісу.
Я бігла, не розбираючи дороги, гнана страхом за життя найкращого друга. З кожним ударом серця, його крики ставали все гучнішими та гучнішими, а я вже геть не володіла своїм тілом. Воно неслось паралельно від розуму, ледве не відриваючись від землі, здавалось от-от, і я злечу.

Мить – і я на широкій галявині.

Темнота застилає очі, і я вже не розумію, чи точно причиною цьому ніч, чи то знову мене поглинула магія. Бачу два силуети: один на землі, вже тепер мовчазний, а інший – гігантський – височить над ним, простягаючи до хлопця довгі кістляві лапи.

- Гей ти! – прикрикнула я, відволікаючи увагу лестригона на себе.

Сама не розуміла, що творю, але першочерговим зараз було врятувати Робіна.

- Покинь його, іди до мене! – вигукнула знову, коли ніякої реакції не побачила.

Створіння вагалось, воно, ніби, роздумувало, яку здобич обрати, і я вирішила йому в цьому допомогти. Відшукала поглядом гостру гілку і, не зволікаючи, полоснула себе по зап’ясті. Кров тоненьким червоним струменем потекла по білосніжній, але зараз брудній, шкір і важкими каплями упала на землю. Лестригон вдихнув запах – це було видно по тому, як здійнялись його груди, – і утробно загарчав. Згодом позаду нього з’явилась іще одна схожа постать. Це змусило мене нервово відступити на крок. Я геть не очікувала, що наш непроханий гість покличе свого кровожерливого друга.

Який же він щедрий, одначе.

- Біжи, – прохрипів поранений хлопець, чий голос – тепер це явно відчувалось – не належав Робіну.

Видихнувши з полегшенням, я раптом із жахом зрозуміла, що, схоже, втнула щойно найбільшу дурницю у своєм житті.

- Що? – перепитала пошепки та дещо загальмовано, звертаючись, скоріше, до самої себе.