Артикул 4.

(1879 рік від заснування Асенсари)

Та пам’ятна весна давно залишилася позаду. Нове життя не було легким, проте вирувало пригодами, і кожен наступний день приносив нові неоціненні знання, знайомства і можливості. Знахарство давалось мені не складно: я швидко запам’ятовувала нові трави, успішно створювала цілющі зілля, із задоволенням допомагала людям з лікуванням...

Зуміла також знайти спільну мову з місцевим лісовиком – це було не важко, адже солодощі й паляниці, котрі так полюбляв старий переверт, у місті продавались на кожному кроці. До того ж у лісі я завжди поводила себе стримано й обережно, не шкодила деревам чи тваринам, за що у винагороду не раз отримувала листя «безсмертника» або цілющі сльози плакучої берези, що росла з протилежного боку лісу, куди протекторат перевертнів не розповсюджувався, а отже, те місце було вкрай небезпечним.

Хоча мавки полюбляли ловити там «здобич». Ні, вони не вбивали заблукалих чоловіків, але погратись із ними любили. У болота зводити чи до Косолапого у барлогу на ночівлю або що інше, не менш небезпечне, втнути – це для дочок лісу було найулюбленішою забавою. А з яким захопленням вони переповідали подробиці своїх пригод – окрема історія.

Частенько ми збирались біля вогнища під старим дубом, що стояв на дальньому пагорбі вже декілька століть. Там мешкав лісовик, і звідти відкривався просто неймовірний краєвид на нескінченні поля, що вели вглиб Асенсари, куди я мріяла потрапити у майбутньому.

Багато заїжджих розповідали чимало захопливих історій про тамтешніх жителів і дива, що там відбуваються: згадували вони фей, чарівниць, горгон і навіть дев’ятихвостих лисиць; описували високі будівлі, палаци, широкі вулиці з фонтанами та справжні замки, де живуть особи імператорської сім’ї. Далеко не всі їх слова можливо було охопити фантазією, від так бажання побачити великий світ і його дивовижі з кожним днем росло все більше і більше. Саме тому я намагалась краще вчитись, більше розвиватись, читала книги, досліджувала природу, цікавилась історією, уявляла і мріяла, мріяла, мріяла…

- Я тобі скажу от що, доню, – говорив якось лісун, мудро погладжуючи бороду, - світ, якого ти прагнеш, не такий прекрасний, яким здається. Він не раз тебе зрадить, не раз розчарує і завдасть чимало болю.

- Не перебільшуйте, дядьку. Пані Ернсон говорить, що там є чимало талановитих цілителів, котрі зможуть відновити мою пам’ять. Я цього дуже сильно хочу, – наполягала я.

- Але чи варто? Не завжди те, чого ми прагнемо, йде нам на користь.

- Припиніть мене відмовляти, все одно не відступлю,– уперто відповідала йому, не бажаючи слухати чергових переконань.

На тому й закінчувались наші частенькі розмови про мої майбутні подорожі. До слова, пан Теліас теж не підтримував мого ентузіазму з мандрівкою до столиці Асенсари та прилеглих до цього шляху міст, проте всередині мене палало велике бажання, непоборна тяга до змін, затьмарити яку не могла навіть любов до нової, хоч і не кровної, сім’ї. Адже я знала, що обов’язково колись повернусь сюди, хоч і зовсім іншою людиною.

Проте зараз ці мрії залишались тимчасово недосяжними. Без документів я навіть не могла перетнути міст у центрі міста, повз який часто проходила, важко зітхаючи. До того ж не знала, як відреагують незнайомці на мою дивакувату потворність. Тутешні мешканці давно звикли до дивних символів на моєму обличчі і яскраво зелених очей, що майже світились у дні, коли місяць був у повні. Мене ніхто вже не нарікав відьмою, та й у перевертнів не було жодних претензій щодо незнайомки на їх території. З одним із них я навіть зуміла подружитись.

Робін став моїм єдиним другом однолітком (хоча ми й не знали, скільки мені років, проте день народження святкували у день моєї появи в Удеї, почавши відлік від вісімнадцяти). Місцеві давно звикли бачити нас разом, саме тому відкрито нарікали парою і пророчили довге спільне життя у подружньому щасті. До того ж це б розв'язало питання з моїми документами, адже тоді б я стала повноцінною громадянкою Асенсари. Проте у хлопцеві я бачила виключно близького друга, навіть брата, котрий завжди був поруч і стояв за мене горою. Що ж до самого Робіна – він завжди поводив себе не серйозно, іноді навіть жартома задирав мене чи лякав страшними історіями про свій клан і набіги нечистої сили, що в минулому частенько траплялись у цих місцях.

А ставалось це через сусідство із Марнамасом, чиї землі починались за два кілометри звідси Червоною пустелею. Його народ поклонявся Хаосу, що був верховним божеством у пантеонах більшості Північних народів. Отже, чорнокнижників і всякого неживого зброду там вистачало, враховуючи відьом, орків, дроу, сирен, демонів і багатьох інших представників темної частини світу. Проте, попри це, імперія вважалась однією із наймогутніших та найупливовіших на цьому континенті. Хоча її східна сусідка Сейнаш мала значно більші території, до того ж підпорядковувалась напівбезсмертним нагам, а також василіскам і васукі – вельми войовничому народу, з великою армією, в чиїх лавах можна було відшукати злісних аспидів, і невловимих берендеїв, що славились особливою кровожерністю.

Одначе, хоч би що там було, саме Асенсара несла пальму першості у воєнній і промисловій справі. Її територія охопила майже половину усього материка: були тут і гори, чиї верхівки торкались самого неба, були й незліченні річки з озерами, і моря, що впадали в Перлинний океан; дивували око тропічні сади й ліси з дивовижними тваринами та птахами; навіювали почуття пригод пустелі з пісочними печерами, дюнами та барханами. Тут панувала мультирасовість і повна демократія слова і дій, одначе вона не стосувалася престолу, який передавався за принципом спадковості: від батька – до старшого сина. Про це у книгах мало що писалося, та я й не заглиблювалась у це питання. Куди більше мене цікавило життя простих людей, їх звичаї, традиції, але й у цьому плані місцева література виявилась скупа на інформацію. Єдина бібліотека, що знаходилась по цю сторону річки була занадто старою і маленькою, до того ж подавала застарілі факти, які, втім, я все одно вивчала. Адже ніколи не знаєш, які саме знання в майбутньому знадобляться.