Артикул 2

- Га-арна. Ги-ги… – почула я перш ніж розплющити очі, після чого, налякано викрикнувши, спробувала відповзти вбік, але лиш іще більше заплуталась у ковдрі.

- Хто ж так лякає! – обурено прикрикнула на бородатого брудного співкамерника, що до цього розглядав моє обличчя з відстані приблизно п’яти сантиметрів.

- Арчі не лякав, Арчі диви-ився, – ображено сказав той і простяг до мене руку, брудним вказівним пальцем торкнувшись центру лоба.

- Що це ти робиш? – запитала насторожено.

- Ві-ідьма, – протягнув той зраділо.

- Та не відьма я, – відштовхнула від себе кінцівку дивного незнайомця і вскочила на ноги, почувши клацання замка у дверях. До приміщення увійшов низький, широкопузий літній чолов’яга у темно-синій формі із червоними вставками. Він окинув мене уважним поглядом, мовчки відімкнув грати, після чого скомандував:

- На вихід, панночко! І ти, Арчі, теж виходь: можеш бути вільним, але більше не кради! І на очі пані Райві найближчим часом краще не потрапляй, – на цих словах незнайомець скривився і мимовільно торкнувся своєї щоки, відразу ж відсмикнувши руку. Мабуть, на мить йому згадалось щось неприємне, але він, ніби отямившись від цього, повернувся у реальність.

- Я теж можу бути вільна? – поцікавилась із сумнівом, але все ж не без надії.

- Не так швидко. Нас із вами чекає довга і вельми цікава розмова. Ходімо, – чоловік розвернувся і посунувся на вихід, ми з Арчі поплелись слідом: я – задумливо, бородань – зраділо.

Ззовні було людно і досить світло. Численні дерев’яні столи займали молоді чоловіки у синій формі, час від часу мелькали тендітні фігури жінок і молодих дівчат у схожого відтінку сукнях, але їх було зовсім мало. У приміщенні стояв галас: хтось на когось кричав, із кимось сперечався, сміявся чи розмовляв по кристалу, буркотливо плентались гноми з довгими кумедними борідками у яскравих костюмах.

- Я ж надав вам усі потрібні документи! – кричав один із них на вартового, що сидів навпроти та щось із непроникним виразом обличчя записував у грубий зошит. - Скільки ще разів я мушу повторити, що прибув у Сенсару з метою проведення гастролей? Наша трупа не один рік подорожує цим світом, і ще жодного разу не зустрічала такої нечуваної наглості та негостинності!

- Гноми-циркачі? Це навіть звучить смішно, – реготнув вартовий, і знову опустив погляд у зошит.

Я мимоволі посміхнулась, адже звучало це дійсно кумедно і малоймовірно. Ці сердиті дорослі мужчини, хоч і були маленького зросту, проте справляли враження бойових серйозних створінь, котрим узагалі не личила роль циркових гімнастів і фокусників.

- Хочете, щоб ми продемонстрували вам наші вміння – платіть! Ми за слова вдячності не працюємо: ними сім’ю не прогодуєш, – нахабно заявив усе той самий гном. Інші лише чинно покивали.

- Вчинимо ось як: поки Марнамас не пришле підтвердження ваших документів, побудете тимчасово в Удеї, після чого я поверну вам ваші папірці з подальшим дозволом або забороною на перетин кордону, – вартовий помістив усі наявні документи в сейф і утратив будь-яку цікавість до галасливої трупи, що негайно ж почала обурюватись рішенням хлопця.

Проте, не досягши ніякого успіху в намаганні привернути до себе бодай чиюсь увагу, «глибокоповажні» циркачі вимушені були покинути стіни сторожі.

- Весело у вас, – зауважила з посмішкою.

- Ще б пак, – погодився чоловік, після чого перевів погляд із гномів на нас: - Ти чого досі тут, Арчі? – зітхнув він змучено.

- Арчі подобатися відьма, – заявив той, широко посміхнувшись і схопивши мене за руку.

- По-перше, тобі б не завадило привести себе у порядок – зілля росту волосся подіяло на славу. А по-друге, не відьма ця дівчина, годі людину дарма ображати.

- Як не відьма? – прикрикнули одразу троє: я і Берт з Марко, чиї голови виглянули з-під завалених різними теками столів.

- У вас справді амнезія? – з неприхованим сумнівом уточнив чоловік.

- Повірте, нічогісінько не пам’ятаю. Я зустріла ваших колег одразу після того, як усвідомила себе в тому лісі. Не знаю, хто я, і як там опинилась, чесне слово. У мене нема жодних поганих намірів щодо будь-кого з вас.

- Розберемось, – пообіцяли мені й першу пропустили у невеличкий пустий кабінет, де окрім двох стільців, столу і шафи з теками більше нічого не було.

- А ти куди преш, Арчі? – притримав мого співкамерника вартовий. - Я ж сказав тобі вертатись додому. Невже хочеш назад у камеру?

Арчі схаменувся і перестав ломитись у кабінет. Замість цього мовчки розвернувся і посунувся на вихід із застави.

Одначе дивний він.

- А ви чого вуха розвісили? – прикрикнув вже до своїх співробітників – Берта і Марко. - Сюди йдіть, будемо з’ясовувати правду.

- А що тут з’ясовувати? – буркнув Марко, почухавши потилицю. - Ви ж самі її бачите, – кивок у мою сторону, - вся у крові, бліда, з’явилась нізвідки, очі світяться, страшна, як Смерть, і обличчя дивно розписане… От ми й подумали, що вона цей… відьма.

- Була б вона відьмою, тут би не лазила…

- Так амнезія ж у неї, – перебив начальника Берт.

- Цить! Рота розкриєш, як я дозволю! – грізне і беззаперечне. - Ви, йолопи сліпі, бачили, який вчора був місяць? Повний! А Удея, якщо ви забули, знаходиться під протекторатом найбільших ненависників відьомського зброду.

- Так ці блохасті вчора весь шлях нас супроводжували. Аж кишки зціплювались від їхніх завивань, – вставив свої п’ять копійок Марко.

- Будь вона справді відьмою, від неї і кісточки б не залишилось, – процідив крізь зуби чолов’яга, опустившись на стільчик, що під його немалою вагою жалібно заскрипів. - Вовки не терплять ворогів на своїй території, і ви це чудово знаєте. Хоча… я вже схильний сумніватись у ваших розумових здібностях.

У кабінеті повисла важка тиша. Мої нічні полонителі, схоже, мовчки усвідомлювали свою помилку, їх начальник, скоріше за все, думав, як учинити далі, я ж не могла зрозуміти, чи можна вже радіти, чи краще почекати з цим до більшого прояснення ситуації.