3.

Скільки випадків, пригод і моїх починань закінчувались словом «МАЙЖЕ». Підводячи певні підсумки щодня, щотижня чи 31 грудня під новорічною ялинкою згадую всі свої справи не виконані на 100% і самооцінка різко знижується - відчуваю себе синонімом слова «майже». Майже вивчив - але не вистачило наполегливості, майже переконав - але не вистачило аргументів, майже здоровий - але не правильно розклав пріоритети. Я «майже» зробив багато хороших справ, але є інша сторона слова «майже» - коли життя нас захищає, і кожен може згадати, як колись нас майже збив автомобіль, колись ми майже топились, майже завалили екзамени. Майже, як балансове слово життєвої бухгалтерії. І можливо, я лише «майже» прожив вчорашній день, але життя дає мені сьогодні і я дивлюсь зсередини себе з посмішкою на переродження внутрішнього відчуття: попереду 100% результати, попереду знову відчуття «майже» - це робить мене тим, ким я є.

Я не показував здивування стосовно машини - за весь час проведений тут, жодна машина не проїхала. Я з Майже стояв на узбіччі вузенької дороги, котра ожила від автомобілів після нашого рішення поїхати, а не йти далі пішки в якесь місце з назвою Майже. Тут проїжджали автобуси, трактори, величезні фури й навіть суперкари. Всі ці автомобілі мені здавались такими знайомими.

- Забула сказати, - задоволено промовила Майже, - це автомобілі, котрі ти колись майже купив. Ти, я дивлюсь, ще той фетишист - для чого тобі фура знадобилась? А ось ця колимага тобі навіщо була потрібна?

- Це не колимага - це витвір радянського автопрому, - дивлячись на білосніжну Волгу з хромованими дисками, дзеркалами та ручками на дверях, промовив я, - випуску якогось там 60-го року минулого століття. Я дуже хотів її придбати відразу після весілля - всього одна тисяча американських доларів і я міг мати раритетне авто, яке продавав якийсь комуністичний дядечко. Тепер такі автомобілі не роблять - спереду і позаду два дивани, де з легкістю поміщаються по троє людей. Поїздка в такому автомобілі зовсім не подібна на автомобільну подорож - це більше нагадує автобус, ти сидиш на зручних домашніх диванах, де тебе розгойдує від найменших нерівностей на дорозі, а всі твої нутрощі перемішуються і здається, що голова наповнюється органами травлення разом з самим продуктом такого травлення, ну а мізки взагалі кудись злітають нижче хребта.

- Чому не купив? Розповідаєш з таким захопленням.

- Купив пральну машину і відклав гроші на чорний день. Це банально, так?

- Ну не знаю. Напевно практично - я досить вітряна жінка, тому мені важко зрозуміти «як треба», я більше по відчуттях «я хочу».

Ми почали одночасно голосувати й поряд з нами зупинився мінівен - точна копія мого семимісного жеребчика на 150 кінських сил, на котрому я щодня їжджу на роботу. А поряд й далі пролітали машини моїх мрій.

- Ти в курсі, що тут немає водія, - здивовано прокричав я. - Це просто фантастика. Ну давай, сідай поряд, будеш працювати за навігатор, а я за кермо цієї ластівки.

- В тебе тут лише одна стежка, тому не хвилюйся - не заблукаєш, - відповіла мені Майже.

Ми мовчки їхали годину чи дві. На мене це зовсім не схоже - якщо б я був таксистом, мої клієнти зненавиділи б мене за постійні питання: «Як справи? Чим займаєтесь? Які парфуми використовуєте? Що сьогодні в кінотеатрах?». Мені хотілось завжди отримати щось нове від людей і віддати щось навзаєм.

За вікном машини залишалось життя, а ми вривались кожної миті в нове життя. Ми тікали від густих лісів, від кам’яних гір, від шумних річок. Дорога мов змія розділяла своїм чорним тілом зелень полів, за новими поворотами виникали виноградники, жовтогарячі соняхи й сади з бузиною. Свіжість природи потрапляла до мене через очі відразу в мозок і формувала там присмак всього попереднього, прожитого - мить, ще одна, знову і знову, без перерви. Я їхав і язиком притискав до піднебіння дитячі сонячні канікули, мої походи в гори, мої букети з польових квітів для мами, марширування по запиленим дорогам до річки. Зуби стискались і не випускали ці по новому згадані відчуття дитячого перезбудженого спокою.

Зовсім несподівано перед нами на дорозі виникла барикада. Вона була наспіх збудована з поломаних шматків старих меблів, неробочої техніки, автомобільних шин, віконних рам. З-під всього цього непотребу то тут, то там виглядали кінчики книг, які немов цемент, зв’язували цю навалу сміття - далі ми проїхати не могли. Ми вийшли з машини, двері залишались відчиненими, а ми мовчки пішли брати штурмом висоту.

- Ти не дивуйся, - промовила Майже. - Все що буде далі тебе взагалі не повинно дивувати - це все про тебе і все твоє.

- Якщо моє, то це не барикада напевно. Це кордон? Я люблю себе оточувати зі всіх сторін високими мурами, щоб ніхто не міг випадково потрапити до мене.

- Твої мури може і високі, але вони вже давно наповнені шпаринками. І ця твоя загадковість напускна, лише притягує охочих підглянути за границі твого особистого. І знаєш звідки ці шпаринки? Ти їх сам зробив. А взагалі ти великий спеціаліст по барикадам, виходячи з їх початкового призначення.

- Яке призначення моїх барикад? - запитав я.

- Класичне - барикади з'явились у Франції під час революції, а будували ці фортифікаційні загородження з винних бочок наповнених землею, котрі називались «баррик».

- Ну тоді в місті має бути купа таких барикад - революції я завжди вмів робити. Тепер прямо відчуваю, як в голові й серці стоять гори сміття і перекривають прохід прогресивним або вороже настроєним почуттям і думкам. Я їх визначати правильно ніколи не вмів.

- Маленьку пораду дозволю відпустити від себе: ти можеш бачити бруд і навпаки блиск порядку. Але спробуй за цим слідкувати без своєї оцінки - вмів чи не вмів дуже суб’єктивне твердження, котре виходить з твоєї особистої парадигми. Просто дивись. Тобі пощастило побачити свою країну Майже, але не варто себе знищувати навіть не почавши її оглядини.